Розуміючи, що коня вже не врятувати, Фабіан кинувся до лісу, в надії, що ведмідь обере більшу здобич.
Так і сталося: чуючи звуки метушні позаду, монах знову вибіг на дорогу і вже власними силами прямував далі.
Пробігши кілька кілометрів, він ще не раз обертався, поки не пересвідчився в тому, що за ним немає погоні.
---
Діло йшло вже до вечора, коли Еспозіто відчув, що сили його покинули. Уже майже змирившись з власною приреченістю, він упав на коліна. Втома валила з ніг, а тіло, те і діло, благало прилягти хоч на пару хвилин…
Уже втративши всяку надію, Фабіан підніс приречений погляд догори і завмер… В парі кілометрів, він чітко бачив стовбур диму, що підіймався від вогнища. Невже, все ще не закінчено?
---
Він уже й не пам’ятав, як дістався сюди, але відчув, як його обгорнули в щось тепле і напоїли гарячою настоянкою з ягід.
Крізь напівсон, монах бачив силует кремезного чоловіка у вогні, що вправно бив молотом по ковадлу, вправляючись з металевою заготовкою і справляючи враження “залізної” людини.
---
Фабіан прокинувся від ледь чутного звуку гарчання…
Волосся вмить стало дибки, а спогади недавніх подій змусили одразу відмовитися від настільки приємного і теплого сну.
Проте наступним, що почув монах, був дзвінкий сміх.
Незнайомець неспішно підійшов і взяв за загривок мале цуценя, що стояло перед Фабіаном, настовбурчивши шерсть на шиї і спині.
Кинувши малого до мами і братів, що лежали на шкурі перед каміном, коваль запитав гостя:
- Чим маю завдячувати такому візиту?
Обличчя Еспозіто вмить посерйознішало і він промовив:
- Нам потрібно якнайшвидше дістатися до фортеці тамплієрів!
- Вона в двадцяти кілометрах на захід звідси! Ви, явно, заблудилися. Хай там що і яким би терміновим не було ваше завдання, посеред ночі в таку завірюху я нікуди не поїду, - заперечив співрозмовник.
- Вони прийдуть за мною…
- Хто?
- Не знаю, як пояснити. Ті створіння, що п’ють кров…
Незнайомець дещо скептично, але пильно придивився до Фабіана, після чого невдоволено покрутив головою і замовчав.
- Ви мені не вірите, але врятувати нас зможуть лише тамплієри…
Чоловік посміхнувся у відповідь і хвацько прокрутив меча, якого взяв з ковадла, зі словами:
- Захистити нас можемо лише самі ми, - і, з трохи стурбованим обличчям, додав, - Тепер головне правильно збалансувати руків’я…
Монах ще багато разів буде згадувати ті слова, не раз переконавшись в їх слушності та безальтернативності, але тоді втома взяла своє і він знову поринув у сон.
---
Наступного разу його розбудило серед ночі виття собак і метушня надворі. За мить, в дім вбіг, весь в крові і з мечем в руках, знайомий раніше, чоловік, що запитав Фабіана:
- Хто вони, в біса, такі і як їх вбити?
- Що? Що ти маєш на увазі? - спросоння не зрозумів той.
- Ти говорив, що вони прийдуть за тобою. Ці створіння вже роздерли пастухів і зараз душать всіх моїх кіз! Я проткнув одного з них мечем, а він лиш посміхнувся мені у відповідь…
- О Боже! Нам потрібно втікати! Я не знаю!
- Зачекай тоді тут, в мене є ідея, як вибратися звідси, - після чого господар помістя зник уже в одній з внутрішніх кімнат.
Фабіан тим часом хутко підбіг до вхідних дверей і заставив засув та в цей момент собака перед каміном насторожилася, а малі цуценята загарчали.
За мить, вибиваючи собою зачинені дерев'яні ставні разом з вікном, всередину влетів Арно. Його вид лише віддалено нагадував людський, а великі ікла з пазурами видавали в ньому воістину пекельне створіння.
Монах хотів було кинутися до внутрішніх дверей, але непроханий гість перекрив собою вихід.
- От і зустрілися… Я ж обіцяв. Перстень у тебе? Не примушуй мене катувати тебе, я можу дарувати тобі швидку смерть…
- Не дочекаєшся! І перстень я тобі не віддам!
- Якщо захочеш, я можу поділитися з тобою силою, що дасть безсмертя! Ти будеш насолоджуватися нею вічно!
- Так от за що ти продав нас всіх з Августином!
- Старий дурень, так і не зрозумів, хто весь цей час труїв його миш’яком!
- То це твоїх рук справа?
Арно розсміявся і додав:
- Він був ще досить здоровим чоловіком, тому довелося йому трішки допомогти. А ти знаєш чому я вчинив це? Той тупий старець не розумів, що жити мені залишилося не більше пари місяців, а врятувати мене він міг. Та обрав він тебе!
- Ах ти Іуда! - не стримуючи себе, Фабіан схопив ножа зі столу і хотів було кинутися на Арно, але ззаду нього показався господар дому, що одним махом меча зніс його потворну голову з плеч.