Другий розділ

  Надворі лютувала завірюха, коли Фабіан вийшов з монастиря. Пройшовши до захисного муру, він побачив двох вартових, що грілися біля багаття. 

  Невеликий загін тамплієрів охороняв монастир, так як всі інші його жителі не володіли бойовими навиками і були мало придатними до оборони від зграй бродячих бандитів чи недоброзичливців. 

- Ти куди так зібрався посеред ночі, монах?

- Мені потрібно вийти у справах.

- Нас тут всього п’ятеро чоловік і ми у ваші праведні справи не сунемо свого носа, але розпорядок є розпорядок. На вихід - лише з дозволу абата. Та і холод серед ночі собачий, зараз явно не найкращий час для прогулянок.

  Підтягнувши рукав, монах показав руку на одному з пальців якої був перстень з червоним хрестом. Побачивши його, охоронець промовив:

- Ну, раз справа термінова, то пропустимо. Це ж не всередину запускати, - посміхнувся він напарнику, що вже став підніматися на одну з башт коло входу. 

- Відчиняй! Немає там нікого, - скомандував той, оглянувши з висоти простір перед ровом.

 Взявшись за важіль, що більше мав вигляд колеса, він став опускати міст через рів. Ще раз перепитавши у другого, чи не побачив він бува кого на тій стороні, він посунув масивний засув воріт.

  Пройшовши над ровом, монах ще хвилину проводжав поглядом міст, що піднімався назад, після чого похапцем рушив вперед. Серце мало не вистрибувало з грудей від переживань і туги. Він покидав місце, яке навіки залишиться в його пам’яті і яке слугувало йому домом на протязі майже всього попереднього життя.

---

  Сніг падав негустий, проте пориви вітру так і норовили скинути нічого мандрівника з обриву. Шлях монах обрав інший від основної дороги, де могли проїхати коні з возами, що дало змогу зекономити добрий шмат часу. Йдучи, в більшості, навпростець, він міг зірватися зі схилу, що на такій висоті було б вірним самогубством. Хоч Фабіан і не боявся погоні, але довгий час без вогню і обігріву також не завершився би нічим хорошим, що і підганяло його до таких ризикованих дій.

  Дуже сильний мороз був нечастим гостем в тих краях та зараз він більше радував монаха, що не хотів місити багно новим взуттям. Потрібно було спішити зійти з гірського хребта до низин, де і вітер був не таким різким та і температура не загрожувала відняти кінцівки. 

  Декілька разів на годину доводилося зупинятися і розтирати онімівші ноги, обличчя та вуха, проте, це навіть підбадьорювало. 

  Пройшовши пару годин по хребту вниз, Фабіан нарешті дістався підніжжя і став оглядати місцевість, стараючись побачити основну дорогу. Часто по ній їхали цілі каравани возів, особливо перед ярмарками чи якимось важливими подіями. 

  Не став і цей раз винятком, коли на обрії позаду Еспозіто постали фігури на конях та два вози з волами.  Деякий час їх зачекав, поки вони нарешті порівнялися з ним. 

  Вершники зустріли його насторожено, проте, придивившись і побачивши монаший одяг, дещо заспокоїлися. 

- З Богом! Добрі люди!

- О! Дивися, хто до нас прибився! Не думаю, що з нами Бог, так як ми збирачі податків, - засміявся один з них.

- Монастир в іншому напрямку, ми їдемо до міста, - кивнув керівник загону.

- Так мені до міста…

  Один з співрозмовників явно виділявся, маючи більш вельможний і дворянський вид. Саме він вирішив заперечити озброєним попутчикам.

- Я б хотів, щоб він поїхав з нами. Не буду ж я всю дорогу вислуховувати історії про військові подвиги імператора.    

- Ми збираємо данину, але з нами зараз їде купець Огюст Роше, що заплатив за охорону і люб’язно оплатив всі витрати на провізію. Тому, раз така його воля, можеш піти з нами. В нас привал через годину, зігрієшся за вогнищем, але не задарма. Будеш поки вести волів, бісові істоти - за метр дороги не бачать. Один з охоронців передав Фабіану поводи, а сам тим часом заскочив до воза. 

- Веди їх за передніми, а я поки відпочину і так скрині порожні.

  Огюст, їдучи на коні, тримався завжди перед возом, тим самим стараючись перекинутися хоч парою слів з Фабіаном і випитуючи про монастир та його жителів. 

---

  Пройшовши по дорозі деякий час, було вирішено зробити зупинку. Вже за пару годин мало зійти сонце і хоч якось зігріти мандрівників, а поки потрібно було розпалити багаття і перекусити.

  Зібравши в ближніх лісах деревину, розпалили спочатку пару, заздалегідь приготованих, сухих полін, що своїм полум’ям підсушили всі інші, а далі вже сіли навколо полум’я. Вітер до того часу вже трохи вщух, а дим майже прямим стовпом тягся далеко в небо. 

  Трохи відігрівшись, стали запікати на вогні невеликого тетерука, якого вдалося добути зранку, коли він необачно вискочив обабіч дороги. Еспозіто в свою чергу витяг один з хлібів, який чемно розділив між усіма присутніми.  

- То куди ти прямуєш? - поцікавився хтось із загону.

- До Ватикану.

  Всі розсміялися.

- З одним хлібом в таку далечінь?

- Мене мають прийняти в себе тамплієри. Ще жодного разу не відмовляли.