КРОВ ТА ЛІД

КРОВ ТА ЛІД

«Торпеда» – а саме так прозивалася зграбна освинцьована подоба дирижабля серед тих, хто її обслуговував – була готова до відправлення. Човен на антигравітаційній  подушці досить регулярно курсував між унікальною та визначною пам’яткою Марса і колонією, яка існувала, в основному, лише заради та коштом так званих пілігримів.

І нині були саме той день та година.

Зачекавши, поки пасажири в легких туристичних скафандрах займуть місця, екскурсовод Інга – темноволоса та зеленоока – вийшла з кабіни до напівпорожнього, залитого розсіяним світлом салону. Сьогодні тих, кому хотілося піддати неабиякому випробуванню своє ставлення до світу, зібралося дев’ятеро.

Зліва від проходу, напівлежачи в кріслах, розташувалися дві подружні пари – одна не мала дітей, а друга переживала далеко не найкращий період шлюбу і намагалася врятувати те, що ще залишилося. Праворуч – три дівчини після коледжу у пошуках пригод на… скажімо так, сідниці, та двоє чоловіків середніх років.

«Цей день змінить ваш світ!» – пирхнула про себе Інга.

Фраза ця давно набила оскому, але керівництво Компанії щосили продовжувало вбивати її в голову як співробітникам, так і туристам-паломникам. До останніх ці слова ще мали безпосереднє відношення у тому сенсі, що вони буквально за годину перестануть сприймати світ таким, яким вважають зараз.

Інга була такою ж два роки тому, до першої зустрічі зі Зміною. Єдиною і неповторною, яка своєю появою кілька років тому наробила у світі чималого шереху. І з того часу залишалася незмінною, незрозумілою і так само невідомою, як і першого дня…

Відчувши, як двадцятиметрова торпеда відірвалася від причалу, дівчина внутрішньо підібралася і поправила зброю на поясі. Потім завчено посміхнулася і почала зі стандартних слів:

– Мене звуть Інга. Я – ваш гід, і невдовзі...

Нещодавно, під час протистояння планет, служба безпеки Компанії стояла на вухах, перевіряючи тисячі клієнтів щодо фанатизму. Тоді фразочка, що простіше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж поміченому в підозрілих зв’язках – в Обитель, була черговим жартом.

У ті дні чутки про те, що відбувається на Марсі, поширювалися на Землі подібно до лісової пожежі. Подейкували навіть, що якісь чи то сатаністи-ортодокси, чи то сонцепоклонники-радикали викрали на Місяці космічний корабель, щоб дістатися сюди, але були спіймані. Потім їм ніби все ж таки вдалося втекти, і вони чи то здобули вічний спокій на зворотному боці супутника Землі, чи то з тією ж метою вирушили на Сонце.

Хай там як, але представники всіх релігій валили на Марс натовпами, позаяк кожен хотів першим встигнути застовпити за своїм вченням явище Зміни, щиро вірячи, ніби саме у його «великій книзі» воно було передбачене. Прибулих довго мурижили в карантині, фільтрували, як могли, та, зрештою, багато хто з них все ж таки потрапляли у заповітне місце.

Ось через це й виникала інша проблема – вони не хотіли звідти йти, прагнучи залишитися в Обителі чи то до кінця світу, тлумачачи Зміну як його переддень, чи то хоча б до своєї смерті. Дуже, до речі, неприємної та швидкої через ліміт кисню в балонах. Як наслідок, роботи у гідів і охоронців тоді було аж занадто, натомість зараз вже добрих пів року Інга, як і інші її колеги, проводила екскурсії наодинці з групою.

– Наш політ займе п’ятдесят шість хвилин. Завдяки системі напрямних променів, він пройде прямою на висоті п’яти метрів над поверхнею Марса. Потім ми заглибимося в товщу льоду північної полярної шапки, і тунель приведе нас до Обителі, – продовжувала Інга. – На цьому транспорті встановлено протирадіаційні екрани та антигравітаційні двигуни нашої найбільшої у Сонячній системі космічної компанії, що гарантує підвищену безпеку впродовж усієї подорожі. Температура за бортом для тих, хто схильний у всьому бачити плюс – двісті два градуси за Кельвіном. Ті, хто вірить у Цельсія, сподіваюся, знають, що це сімдесят один градус нижче за нуль…

І жонглювання системами визначення температури, і фраза, що має надати майбутній події значущості, якою зазвичай закінчувався період знайомства з пілігримами й починалося безпосереднє спілкування, – все це було рекомендоване психологами Компанії й давно стало негласним правилом у нібито дружніх бесідах з пасажирами. Туристів поволі готували до потрясіння, попри те, що тих тут не було б, не знай вони нічого про Зміну.

«Вони чули дзвін, та не знають, де він, – усміхаючись, казав Інзі інструктор Компанії напередодні її першої самостійної екскурсії. – Ніколи не забувай, що вони думають, ніби відвідають місце цього самого дзвону і побачать щось схоже на якісь піраміди. Тепер ти вже знаєш, що все відбувається на іншому рівні свідомості. Ось до цього, виходячи зі свого досвіду, і треба їх ненав’язливо готувати».

Так, Зміна – це щось, що не вкладається у звичні рамки світосприйняття. Інга переконалася в цьому, вперше побачивши те, що спочатку понад пів року трималося в найсуворішій таємниці. Саме тоді та розкрила перед нею такі глибини її особистості, про які дівчина й не підозрювала. Зустріч із дивом – інакше й сказати не можна! – надала їй можливість зазирнути в себе і заново відкрити просту, але затерту круговертю буднів істину, що сумує за тим єдиним, зустрічі з яким підсвідомо чекає, приречена чекати. А ще – впевненість, що не помилиться, побачивши судженого, та…

Щемлива жалість і почуття всесвітньої любові затопило Інгу з голови до п’ят і, що дивно, йшло воно, попри чужу присутність, зсередини, неначе вивільняючи себе і даруючи свободу її природі. Того дня неземне перестало бути стороннім, дівчина потребувала його. Навіть більше, іноді їй здавалося, що й сама потрібна Зміні – цьому реальному, за людськими поняттями, диву дивному, до якого причастилася, якому миттєво стала служителькою подібно до жриць стародавніх богів.