ЖАРТІВНИК

Місце нагадувало величезний критий стадіон з тією різницею, що «поле» було дуже куцим, не більше десяти квадратних метрів. І навпаки – трибуни, що підіймалися угору, займали решту неоглядного простору. Якщо в будівлі й існували стіни, то ті було простіше уявити, ніж роздивитися. На лавах сиділи або стояли, збившись у купки, тисячі й тисячі фігур у сірих балахонах з каптурами на головах.

Таке ж непоказне вбрання було і на мені. Я роззирнувся навсібіч, але в розсіяному світлі всі здавались однаковими, ніби зійшли з конвеєра. Око нічого не чіпляло, проте голова пухла від багатоголосого гомону.

Куди мене, до дідька, занесло? На збори якоїсь секти? Ні, я не по цих справах. Не вигадали ще організації, куди б мені захотілося добровільно поткнутися. Як на свій вік, то вже достатньо взяв участь, як то кажуть, у всіх усюдах. То де ж це я?.. Найпростіше було запитати у найближчого балахона, та заважала підозра, що мене одразу почнуть навертати у неофіти. Дзуськи, спробуємо розібратися самі…

Лавіруючи між фігурами, я пройшов до порожнього п’ятачка «поля» і ледве ступив на мозаїку, що покривала його, як здригнувся від раптової тиші. Ґвалт миттєво стих, і виникло неприємне відчуття, що мене вдарили по вухах. Намагаючись не подавати вигляду, що чекав на це найменше, я перетнув п’ятачок. Почулося щось на зразок зітхання розчарування, і всі знову загомоніли. Цікаво, це був випадковий збіг чи ні? Адже тут я ще нікого не просив стулити пельку...

Гаразд, є і більш актуальні питання. Наприклад, як я тут опинився? Пам’ять про це мовчала. Можна було, авжеж, припустити, що зв’язався не з тими людьми, і вони, вкотивши мені якоїсь наркоти, притягли сюди тлінне тіло в несвідомому стані. І кинули напризволяще?.. Маячня якась, бо… Та на який ляд комусь викрадати літературного редактора аж ніяк не найкрутішої обласної газети? Щоб редагувати підпільні листівки? Хе-хе, а довкола, значить, суворі змовники...

Втім, придивившись до тих, хто мене оточував, я був збентежений тим, що всі обличчя мають щось спільне. І ще більше вразився, коли дійшло, що це практично повна відсутність міміки. Фізіономії зберігали відчужений вираз, і навіть коли балахони зверталися один до одного, ворушилися лише губи. І ще були очі під каптурами. Очі, де панувала моторошна суміш смертної туги та знання неминучого.

О-о, цікаво, якого собаку можна вирити, якщо покопатись глибше?.. Проте зараз саме час розібратися із собою. До речі, котра година? Я поплескав себе по боках, та у балахона не було кишень, отже, і стільниковий лежати там не міг. Що ж, є ще у нас і біологічний годинник зі своїм маятником-шлунком...

Я прислухався до нього. Голоду не відчувалося. Щоправда, ситості теж. Це говорило про те, що я тут не дуже довго, проте цей факт вже відомий і без фізіологічних екскурсів. Можливо, я їв незадовго до потрапляння сюди. Так, коли ж це було?..

Риючись у пам’яті, я не знаходив жодних натяків. У спогадах виринав учорашній день: редакція, дідок-графоман, який дістав до печінок своїми «шедеврами», валідол, вечір, холостяцька вечеря, сон… Може, я й зараз сплю? Ні, навряд чи, бо сниться ж те, що хоча б віддалено пов’язане з дійсністю. Ці ж опудала взагалі за межею не те, що реальності, а й уяви. Принаймні моєї. Чи, може, це сон ззовні? Чужий, так би мовити, сон? Що ж, є і така гіпотеза про світобудову – всі ми снимося один одному і ще комусь…

Зробивши кілька кроків, я ніби ненароком штовхнув найближчий балахон. Відчуття виявилося цілком матеріальним. Втім, це ще не є доказом. Як і раптова тиша, коли я вийшов на п’ятачок. От якби хтось зробив щось таке…

Мене смикнули за балахон. Я обернувся. Це був той, з ким щойно експериментував.

– Уперше тут, га?

– А ти?

– Значить, уперше, – кивнув він, – інакше не питав би. Завсідники впізнають тут один одного з першого разу.

З логікою було щось не так. Якщо ти завсідник, то інших знаєш, а не упізнаєш. Тим більше з першого разу…

– Мучишся? – змінив тему місцевий частий гість і знову кивнув. – Авжеж, мучишся. Та це ще що…

Він тяжко зітхнув, а його очі набули ще більш сумного виразу, хоча це й здавалося неможливим.

– Чому це я мучуся?

Його погляд прямо-таки встромився в мої очі, від чого тіло пробрали дрижаки. Ні, який тут у біса сон!

– Згадати хочеться, як сюди потрапив, га?

– Та чого тут згадувати? – розприндився я. – Все як завжди – інопланетяни викрали!

– А ти жартівник. – Співрозмовник несхвально підібгав губи. – Що ж, так тебе тут і зватимуть.

– Хто? Завсідники?

– І вони також.

– А мені як тебе називати?

Він пожував губами.

– Мене тут знають як Вертухая.

– У решти теж прізвиська є?

– Це не так прізвиська, як приділення… – знову зітхнув явно нещасний товариш.

– І нічого не можна змінити? От якщо я перестану жартувати, то який тоді із мене Жартівник?

– Та ти не зможеш, – буркнув він. – Принаймні з першого разу це практично нікому не вдається…

Ага, інтерпретуючи почуте, можна зробити висновок, що мій присуд тут – жартувати, а кинути цю справу ще важче, ніж позбутися згубної звички. Я помізкував і вирішив, що жарти жартами, але, як кажуть, можуть бути й діти, тому рота треба відкривати якомога рідше. Особливо спочатку.