ДІДЬКО

Він був серед них завжди. Вже нікому незнайомий стариган. Чужий усім і кожному в натовпі – дідько, що вижив з розуму.

– Не пишіть віршів, – слізно прохав він, але сіра асфальтова пишність старої площі залишала людей глухою до дивної поради.

Вони брели, йшли, бігли... Кожен у своїй реальності. Подекуди з-під асфальту висовувалися допотопними черепахами камені старої бруківки. Давним-давно вони перемогли мураву, розчавивши її жорстким панциром. Жодній навіть символічній травинці не було місця під ногами. Старі камені знали це і чесно служили людям, поки не настала і їхня черга зникнути з очей геть.

– Не ходіть газонами, – шепотів лісовик услід автомобілям.

Він один пам’ятав болото та річку, яка брала там початок. Трясовина була переможена камінням, а струмок наклав на себе руки, повернувшись до джерела.

Нескінченний сум здерев’янілої пам’яті світився в безбарвних очах, коли я вперше його побачив. Сиве клоччя волоссям вкривало тіло, що нагадувало обрубок дерева.

Я підійшов до нього впритул і торкнувся плеча.

– Гуртові ціни ніколи не вб’ють романтику ярмарків, – прорипів дідько, не обертаючись.

Він, певно, вже звик до того, що його штовхають, штовхають і збивають із ніг. Я для нього був лише ще одним виконавцем стародавнього прокляття.

– Я хочу писати вірші...

Ці слова змусили його здригнутися. Життя серед катів давно вбило в ньому надію бути почутим.

– Не роби цього.

– Чому? Я можу, я вмію... – Мені не вистачало слів. – Я хочу! Ходити газонами!..

– Настане час, коли ти пошкодуєш про те, що вмієш, – перебив лісовик, – і про те, що ти можеш. Він обов’язково настане, коли ти не зможеш написати жодного рядка. Жаль уб’є тебе так само надійно, як і інших. Тебе, твої бажання. Без трави немає вітру...

– Жаль?..

– У нього багато облич. Подивися довкола! Всі вони – тепер лише іпостасі жалю до себе і я – пам’ятник їм. Іди й злийся з натовпом! Удай, що ти один із них і ніколи, чуєш, ніколи не римуй навіть подумки!

Коряві пацьорки відштовхнули мене. Від них йшов запах гнилого дерева.

Люди, як і раніше, проходили повз. Кожен із тих, хто йшов у нікуди, ще в дитинстві послухався клятої поради. Течія натовпу підхопила мене і понесла до вокзалу. Я був чужим у тому місті. Я приїхав на пів години.

Обернувшись, я востаннє здалеку побачив дідька. Він дивився мені вслід, і з щілин його очей сипалися личинки, вивалювалися бліді черв’яки й вискакували бурі жуки-короїди.

Пам’ятник плакав.