ГІД

Чудової літньої ночі я лежав на ослоні в невеличкому сквері напроти хтозна-якої, але аж занадто офіційної будівлі, що дерлася поверхами вгору. Її шпиль дряпав небозвід, висікаючи іскри, що сипалися вниз...

Образно? Ні, сумно і навіть трохи нудно. Ось чому облишимо всілякі запальні надмірності і перейдемо до печальної суті: я просто лежав на лавці, а зверху падали зірки. Тобто, авжеж, метеори, але кому потрібна ця астрономічна точність? Втім, якщо на те ваша воля, будь ласка – персеїди цілими зграйками креслили небо, тільки й устигай загадувати бажання.

Та саме з цим і була проблема і полягала вона в тому, що, як це не парадоксально, настрою щось загадувати не було зовсім. Уся краса Всесвіту була нині осоружна – мій стан геть не відповідав святковому небесному феєрверку й навпаки. Скажу більше, жорстоке похмілля в порівнянні із моїм самопочуттям видалося б нірваною.

«В чому ж причина?» – запитаєте ви.

А вона, відповім, давня як світ, як космос, як кохання... Сьогодні я вщент посварився з дівчиною, і зорепад над головою здавався вишуканим знущанням з почуттів. Глибокими, як сузір’я Помийної Ями...

Ніколи не бачили такого сузір’я? І навіть не чули про нього? Та мушу запевнити, воно є, бо мусить бути, і мета його існування – чигати на таких невдах, як я...

Де знаходиться? А біс його знає! Швидше за все, ховається від щасливчиків за якоюсь невизначеною туманністю. І лише нікому непотрібні волоцюги знають туди дорогу. Надто добре знають. Їх навіть можна в якомусь сенсі назвати моїми колегами...

Саме так, колегами, бо теж дуже добре знаюсь на роботі, що безпосередньо залежить від космосу та його мешканців, адже працюю земним гідом. У мої обов’язки входить зустріч гостей із дальнього космосу в космосі, так би мовити, ближньому. В основному, на супутнику Сатурна, що з давніх-давен зветься Титаном. Я навіть народився там, тож коли друзі звуть мене Титаноїдом, не ображаюся.

Щодо роботи, то можна сказати, що мало не щоденно швендяю туди-сюди між Землею та Титаном і дякую тим, хто винайшов нуль-транспортування. Ще із плюсів цього заняття можу назвати той факт, що виключно завдяки йому познайомився з Тетяною. Як ви вже зрозуміли – з коханою. Колишньою...

Знайомство наше було, як йому й слід, куди веселіше, аніж розставання. У той день до нас якраз прибули скреглі – такі собі білі півтораметрові шкіряні кульки на коротких, але дебелих ніжках. На їхній батьківщині десь у сузір’ї Діви сила тяжіння чи не в три рази більша, ніж на Землі, і щільність атмосфери теж відповідна. Ось чому після посадки я по одному виймав їх із телепортаційної кабіни, де прибульці, жваво стрекочучи, висіли під стелею, і надягав спеціальне взуття. Робив я це для того, аби вони не розлетілися навсібіч дирижабликами, дивуючи диспетчерів космопорту та інших зівак, що полюбляють ловити гав.

– Доброго дня! – пролунав зненацька дівочий голос, що аж тремтів від обурення. – Що це ви з малюками виробляєте?! Вони що – заарештовані?!!

Мушу вам сказати, відреагував я миттєво. Це в мене професійне – відгукуватися на привітання. Розумієте, мені доводиться спілкуватися із представниками найрізноманітніших космічних рас, що розмовляють із біса великою кількістю мов. Тож, щоб не морочитися, попросив, аби під гіпнозом надали звичку автоматично перемикатися на потрібну, як тільки почую нею аналог будь-якого привітання, бо ж традиція здоровкатися для космосу універсальна.

Словом, наші зі скреглем теревені миттю перетворилися на якесь кректання, яке я перестав розуміти. Кинувши морочитися із чужим взуттям, зірвався на рівні, обернувся... і вперше побачив Тетяну.

Як згодом з’ясувалося, вона вже аж другий день працювала в телепортаційному відділі й була вдягнена в темно-синю уніформу. А позаяк космічна служба вміє підбирати кадри, то дівчина була подібна до ангела. Щоправда, на той момент вона, не маючи зеленого поняття про скреглів, організми яких виробляли надлегкий газ, аби протистояти тиску рідного повітря, скидалася, швидше, на янгола відплати. Не вистачало лише меча, щоб покришити на капусту чудовисько, яке знущається з таких симпатичних кульок.

Я не встиг і рота відкрити, як дівча знову накинулося:

– Та що ж вони такого зробили, аби їх так мордувати?!

– Розумієте... – пробелькотів я, не зводячи погляду з обуреної красуні, – вони...

– Що вони? Невже є злочин, що заслуговує на таке ставлення?!

– Яке?

– Він ще питає! Чи це я на них кайдани чіпляю?!

Навколо нас почала збиратися юрба. Треба було терміново щось робити. Я озирнувся й проти волі посміхнувся – скрегль, вдягнений лише в один черевик, стояв із задертою ногою, де другого черевика, звісно, не було, бо мені не стало часу його защебнути. Як на мене, то вигляд прибулець, завдяки вродженій підіймальній силі, мав досить кумедний, але тільки-но я спробував пояснити присутнім усі тонкощі ситуації, як скрегль прокректав:

– Най ваш міхур ніколи не лусне! – Це в них одне із привітань, – і невдоволений гомін юрби став просто безглуздим шумом, а той продовжував: – Добродію, чи довго ще мені смішити рідню?

Розгублений, я стояв напроти Тетяни, а та сердито говорила щось абсолютно незрозуміле. «Навряд чи вона знову захоче привітатися...» – майнула невесела думка, аж тут зненацька почув:

– Привіт, Титаноїде! Що сталося, що за гармидер?