ІНІЦІАЦІЯ

Нас багато, і ми будемо нещадніші за потоп. У наших очах горить рішучість повернутися додому, і ми будемо безжалісніші за вогонь. Це ось-ось має статися, бо ми – гіркий відбиток минулого, прокляте сім’я роду людського.

У похмуру ущелину, що веде в долину Істинного Місяця, ллємося тихим потоком. Під суворими поглядами кремезних стражів рухаємося одне за одним, дряпаючи голу шкіру об шорсткий камінь скель, що грізно обступають нас. Одягнені лише в пов’язки на стегнах, ми зникаємо у вузькому проході, сподіваючись зустріти світанок. Учора тремтіла земля, подаючи знак, зараз у світлі призахідного сонця густо димить гора в очікуванні крові.

Нам – підліткам чотирнадцяти весен від роду – не судилося вернутися колишніми. Багато хто з нас не повернеться зовсім.

Урочисто звучать барабани, ровесники крокують, розправивши плечі. Однак не всі. Кульгаючи, плентаюся у хвості, на правій щиколотці запрана ганчірка. Зрідка на вигинах стежки бачу світловолосу Інвелу, що йде попереду. Мені не подобається хода дівчини – у ній відчувається приреченість. Острах за неї важко ворочається в грудях.

Деякі стражі проводжають мене поглядами, де відблиск жалю тоне у зловтісі. Вони впевнені, ніби бачать Кайлана, сина Єнка, востаннє – калікам немає дороги назад. Це означає, що в їхніх дітей більше шансів. В очах мисливців племені я – перша жертва духу гори. І це добре – моя майстерна кульгавість відвертає увагу від пов’язки на стегнах. Там захована раковина із зіллям, яку дав знахар.

Не знаю, чому Унарат вибрав мене. Навіть йому невідомий результат, натомість знає те, що й інші: ніхто не пам’ятає, як пройшов випробування. Я не відзначаюся ані силою, ані зростом, хіба що батько вважає, ніби його третій син спритніший і тямущий за інших. Сім’я вже втратила одного з моїх старших братів. Ніхто не казав, чи я схожий на нього.

Згадувати тих, що загинули під час обряду – табу, за це можна дістатися крабам. Ще вірять, що всім заправляє випадок, волі якого опиратися марно. Та знахар думає, ніби на все є причина. Він зізнався, коли давав раковину, що ще нікому з його попередників не вдалося перекинутись жодним словечком із духом гори. Чи зможу я йому допомогти?..

Нас більш як три десятки, з усього острова. Коли останній входить в ущелину, чую, як стражі починають завалювати вихід камінням. Усю ніч вони будуть чатувати на скелях із луками на той випадок, якщо хтось спробує повернутися до сходу сонця.

Барабани змовкають. Ми виходимо в долину, на дальньому краю якої височіє прадавня гора. Над нею загрозливо коливається стовп чорного диму, його довга тінь простяглася до густої діброви зліва. Над деревами неспокійно кружляють птахи. Їхня тривога ніщо в порівнянні з тим, що відчуває кожен із нас. На обличчях проступає розгубленість, колишню рішучість в очах підмінює підозрілість.

Я повертаю голову в пошуках Інвели. Помічаю, що вона скрадається в бік дерев. Авжеж, сховатися там простіше, та так само легко й у засідку потрапити. Решта теж розходиться, малодушно позираючи один на одного. Сором’язливість ще важить нами, ніхто не хоче, щоб побачили, як він або вона збавляється від пов’язки.

З боку гори насуваються зловісні тіні скель. Ми стаємо похмурими одинаками, під ногами яких хрумають старі кістки. За незліченні роки їх тут накопичилося чимало.

Мене розривають протилежні бажання. Я не хочу втрачати дівчину з поля зору, та розумію, що й допомогти їй нічим не зможу. Ба більше, вона мене просто вб’є, коли визнає за здобич. Зітхаю, відходжу, намагаючись бути непомітним, – у роті гіркота.

Ким ти станеш, кохана?.. Чи згадаєш мене вночі?.. Чи буде твій крик переможним?.. У будь-якому випадку бажаю вдалого обернення...

Спостерігаю, як Ояна проводжає Інвелу недобрим поглядом з-під густої копиці чорного волосся. Її карі очі хижо виблискують. Мені це не подобається, однак лише безпорадно стискаю кулаки. Можливо, бачу свою дівчину востаннє, але гаятися не можна, інакше стану жертвою. Як не її, то інших...

Пірнаю в густу траву, скрадаюсь до хатин старого поселення. Знахар казав, що, може, знайду там щось схоже на зброю більше маленької раковинки. Я майже забув про неї. Зупиняюся на півдорозі, дістаю з пов’язки, уважно розглядаю.

Вона запечатана воском диких бджіл, розкрити її слід після заходу сонця. Якщо вірити Унарату, зілля всередині допоможе залишитися теперішнім. Він попереджав, що це не найкращий спосіб пережити Ніч Істинного Місяця. Навіть навпаки, але на кону стоїть життя одноплемінників. Знаю, що не перший, хто спробує виконати його завдання. Відомо мені й те, що ніхто з посланців не повернувся.

Я стискаю раковину в руці, намагаючись не порізатися об гострі краї, і незабаром підходжу до закинутих хатин. Провалені дахи, похилені стіни, укриті повзучими ліанами. Ляскаючи крилами, у повітря з гучними криками злітають строкаті молотоклюви. Поганий знак – якщо хтось згадає про них, то прийде сюди. Лишається сподіватися – ніхто не забуде й того, що місце це прокляте, адже саме тут усе й розпочалося...

Ні, не так. Усе почалося в ту фатальну ніч, коли корабель, на якому предків везли на каторгу, потрапив у шторм. Вітер і хвилі розбили його об скелі, багато хто загинув. Ті ж, хто врятувався, перебили залишки команди капітана-тюремника, а самого зв’язали й живим кинули на поталу крабів – настільки велика була їхня ненависть до нього. Над його кістками вцілілі поклялися, що ніхто більше не одягне на них ланцюгів. Якщо ж прийдуть вороги, то будуть рвати їх зубами за свою свободу, як роблять це дикі звірі.