ПРО ЩО ШЕЛЕСТИТЬ ЛИСТЯ

«Дорога назад теж усього лише рух уперед», – ліниво думав Іван Варга, бредучи за провідником лісовою стежкою. Ніякого особливого трепету, що майже через двадцять років повертається на батьківщину, він не відчував. Цілком можливо, що так відбувалося тому, що був не шпигуном, а звичайним бухгалтером. Пересічного ж рахівника просто неможливо уявити охопленим ейфорією від згадки, що дебет не зійшовся із кредитом...

Варга зітхнув. Саме це й сталося з його життям через те, що днями воно зробило черговий віраж. Та ще й надто крутий, бо інакше чому зараз, у кінці літа, кляне на всі заставки лісову мошкару, що норовить висмоктати якомога більше його крові, та кирзові чоботи, які до болю нагадують дві м’ясорубки? Якби не зміни, завдяки яким опинився тут і тепер, то сидів би собі в конторі фірми «Кергель і син», продовжуючи мріяти про спадщину від бездітного дядька-довгожителя. Так, мріяти він ще був здатен, нехай навіть і тридцять шість років не найбільш слушний для цього пустопорожнього заняття вік. Втім, що може бути при його професії ще більш безплідним, ніж гросбух, мертві числа й слово «засуха»?..

Добирати слова, що надають явищам життя остаточну, нехай і відчайдушно суб’єктивну ясність, було хобі бухгалтера. Як реаліст до мозку кісток він у всьому любив визначеність. Ба, навіть мрії свої засновував на діагнозі. Однак дядько жив і жив, ніби намагаючись довести, що на світі все ж таки існують безсмертні багаті родичі.

...Попереду між деревами миготіла чорна фуфайка провідника – похмурого широкоплечого дідугана, що почувався в хащі, немов у себе на городі. Час від часу, відтоді як вони ні світ ні зоря полишили загублений у лісах хутірець, де зустрілися вчора, він нахилявся, зривав, розтирав у руках і нюхав незнайомі рахівникові рослини, похмуро бурмочучи під ніс щось незрозуміле.

Коли Варга запитав, що той робить, проводир зупинився й тицьнув зашкарублим, ніби покритим корою пальцем у зарості шипшини. Іван слухняно подивився туди й невдогад смикнув підборіддям – кущі були як кущі. Тоді стариган, який явно не звик до довгих розмов, став скрипучим голосом розповідати про корисні властивості ягід. Після чого підніс до носа Варги дурман-траву й просвітив, що з її допомогою можна вивести волосся де й у кого завгодно.

– А ось ця травичка...

– Гаразд-гаразд, мені це теж геть ні до чого, – бувши  лисуватим, невдоволено буркнув Іван і перервав нудотну тираду старого шкарбуна про користь рути, що лікує склероз, словами: – Крокуй уперед і не мели дурниць, теж мені лісовик знайшовся!

Приклеївши провіднику ярлик, він реготнув, чим, здається, того образив, але не надав цьому значення. Про гроші вже було домовлено, і бухгалтеру вірилось, ніби всі проблеми вирішені.

Та зараз, коли Сонце золотило лише верхівки дерев, він засумнівався, що правильно вивів баланс свого життя. Можливо, тому що сутінки й самі по собі штука досить невизначена. Коли ж тіні густішають під пологом незнайомого дикого лісу, де опинився нехай і із власної волі, однак усупереч звичайному розміреного укладу міського життя, то думки мимоволі набувають похмурого відтінку...

Іван переклав облізлу світло-сіру валізу із правої руки в ліву й нервово перевірив шкіряний пояс за пазухою, потаємні кишеньки якого були вщерть напхані грішми. Хай там як, а це був єдиний і найкращий доказ того, що шлях обрав вірний і дороги назад усе одно немає, а значить – геть сумніви! Нехай він зараз і одягнений у таку ж брудну фуфайку, як його проводир, а модний сірий макінтош, чорна трійка й лакові штиблети лежать на дні вигрібної ями, натомість у нього є віра у власне світле майбутнє. І вона, як зараз знову намагався себе переконати, небезпідставна...

Варга гмукнув і витер із лоба піт носовою хусткою, розмазавши кривавими штрихами кількох комарів.

...Авжеж, саме здійснював над собою зусилля. Йому конче треба було вірити в те, що все зробив правильно, позаяк і сам від себе такого авантюризму не очікував. Однак усе, що особливо приємно, удалося. Навіть попри те, що відправною точкою цієї подорожі послужила подія надзвичайно сумнівна, а саме – візит до ворожки.

І до цього дня не знайшов рахівник визначення тій силі, що підштовхнула його в одному із численних провулків передмістя до дверей трикутного двоповерхового будиночка. Над входом до помешкання висіли дзвінок і позеленіла мідна табличка з лапідарним написом: «Мадам Зорілла. Ворожіння на бідність і багатство». Здавалося б, на який ляд було так різко міняти своє, розписане наперед життя? Бо ж через місяць-другий він безнапасно прийняв би справи в головбуха, що йшов на пенсію, а незабаром проводив би в останню путь і брата матері, ставши повновладним хазяїном фірми...

Однак тоді, постоявши мить-другу біля непоказного житла ворожки, фасад якого колись було пофарбовано в сірий колір, Іван, знову піддавшись несподіваному пориву, увійшов, дзенькнувши дзвіночком над дверима. Певно, зіграла-таки роль підла прихована думка прискорити процес успадкування, що крутилася в голові останніх років із п’ять.

Озирнувшись у напівтемному приміщенні, де пахло тирсою й ще чимось невловимо приємним, він помітив у дверях кімнати високу худорляву циганку. Такою, у всякому разі, та видалася з першого погляду. Той самий квітчастий одяг, ті ж гіпнотичні очі... Та чи й справді була ворожка циганкою?..

Жінка не стала, як очікувалося, зазивати його, хапати за руку, бурмотіти скоромовку про далеку дорогу і вставляти через фразу нудотні жарти на кшталт: «Позолоти ручку, красунчику, всю правду скажу!»