ТАМ, ДЕ НЕМА ЗАВТРА

...рокинувся Сергій від раптового нападу ядухи. Він довго кашляв, катаючись підлогою, де, власне, і спав голяка. Згодом, коли трохи попустило, судомно задихав. Та ледве стало легше, як його мало не знудило. Стравохід засіпався смичком у руках віртуоза, але потім розслабився. У роті залишився присмак жовчі.

«Може, я – риба, викинута на берег?» – злякано подумав Сергій і сторожко розплющив очі.

– Ху-ти, ну-ти!.. – Він подумки перехрестився, визначивши, що валяється біля ліжка, звідки чи то звалився вночі, чи то куди не зміг вишкребтися звечора.

Навколо була знайома обстановка рідної спальні, і з кожною хвилиною Сергій все більше усвідомлював себе частиною навколишнього і – що особливо приємно! – надводного світу на прізвище Бортник та прізвисько Баклажан. Щодо прізвища, то треба думати, що предки займалися розведенням бджіл, а прізвисько отримав за поступливий характер, оскільки частенько не протестував, коли треба було розплачуватись за всіх у місцевих кабачках. За наявності, звісно, грошей.

Щоправда, останнім часом ті гостювали у нього все рідше, а мати, з’являючись у квартирі замість жаданих знаків, натякала, що Баклажаном сина прозвав явний провидець. На її думку, через постійні пиятики його морда незабаром таки зрівняється за кольором з цим овочем.

До всього цього, аби портрет був схожий на оригінал, слід додати, що Сергію нещодавно стукнув тридцять один рік, зріст у нього вище середнього, постать худорлява, очі карі. Крім дружини, інших особливих турбот немає.

Згадавши про неї, він тихенько покликав:

– Оленко, ти спиш?

У відповідь з ліжка почулося ніби якесь невиразне булькотюче хропіння, і Баклажан хмикнув, ні до кого особливо не звертаючись:

– Ось так помреш серед білого дня, і руку подати буде нікому…

Щодо часу доби Сергій не збрехав, бо крізь щільні штори пробивалися сонячні промені травневого ранку. Під однією з них вгадувалися абриси відкритої на ніч кватирки. Іноді матерія важко здіймалася під подихом вітерцю.

– Ну й чорт з тобою!.. – в серцях, але люблячи, пробурмотів він, видерся на карачки й тут же приклався довбешкою об тумбочку. Покрутивши хворим місцем, Бортник розвернувся і вперто попрямував до іншої кімнати. Оскільки тих було лише дві, то вона вважалася центральною. Вікна її виходили на вулицю, що тягнулася вздовж цвинтарної огорожі. Крізь прочинені балконні двері крізь тюль до вух долетіли невиразно знайомі звуки.

Послідовно спираючись на батарею опалення та підвіконня, він прийняв більш-менш вертикальне положення. Від майже непосильних зусиль перед очима замиготіли чорні кола, прикрашені різноколірними цятками.

Вулицею рухалася мозаїчна колона людей. В руках у них блищали мідні труби та чорніли вінки. Вітер тріпав жалобний одяг і рвав музику на шматочки, ретельно перемішуючи звуки. Втім, й у цьому вінегреті все ж таки можна було признати щось із класики.

– Туга. Скорбота. Печаль. Демонстрація, – тупо констатував Баклажан, зачинив двері, відсікаючи непотрібні звуки, і поплентався вмиватися.

Вода – ані холодна, ані гаряча – організму, змученому занадто жорстким ліжком та внутрішнім станом, не допомогла. Можливо, позаяк епоха Риб вже минула.

– Що ж так погано, га? – ліниво здивувався Сергій відображенню, потикав пальцем у мішки під очима і не без співчуття додав: – Кусаються бджілки… Чи не так, предки?

Пошкодувавши, що він не риба – тоді б рідна стихія напевно повернула б колишню бадьорість, – крикнув: – Оленко! У нас нічого не лишилося?

Відповіддю була мертва тиша.

– От ховраха, – усміхнувся чоловік. – Що ж, спати – не мішки тягати, справа корисна, – і пішов у кухню.

На порозі він не зміг стримати подиву:

– О-о, як усе запущено, га?!

Святе місце, де зазвичай стояв холодильник, було порожнім. Замість корисного агрегату очам відкривалося непривабливе видовище – поплутана павутина і розіп’яті на стіні шпалери, яких аж корчило від бруду. По них, мов мухи по лайну, шурхотіли таргани. Картина ця чомусь навіяла думки про нещодавній Великдень, відзначений Сергієм з усіма належними вливаннями, і була сумно-безнадійна, як латиноамериканська мелодрама.

Через якийсь час, витрачений на тупе споглядання місця втрачених ілюзій щодо пляшки пива, що мала причаїтися всередині Великого Холодного Брата, погляд Бортника поповз далі. Очі ковзнули повз газову плиту, густо прикрашену залишками вчорашньої яєчні, мийку з купою брудного посуду, що явно вважалася у тарганів раєм, відро для сміття, звідки стирчало кілька пляшкових шийок, стіл, де гіркою валялися продукти з холодильника, що так зненацька згинув, червоніла м’ята пачка цигарок та теж повзали комахи, й опустилися додолу.

І тут Сергій негайно остовпів.

Та й було від чого! Внизу, прямісінько під столом, стояв жовтий картонний ящик, а в ньому – справжнє диво! – біліли, наче наречені, пляшки горілки. Причому, що важливо, зберігши цноту, тобто повні.

Бортник простягнув до ящика руку, хоча потреби переконуватися в його реальності ніби й не було, однак відразу її відсмикнув. Та й хто б цього не зробив, усвідомивши раптово, що такого не може бути, бо стільки горілки вранці та в одному місці, якщо це не магазин, не буває ніколи. Натомість все те, що зараз бачать очі – гра уяви і наслання диявола, який явив образ ящика, і варто лише торкнутися...