Гвинтові сходи

У кількох коротких рядках e-mail не було і натяку на близький апокаліпсис, на який час від часу чекало місцеве населення. Навпаки – там фонтанувала життєрадісність. Пасинок захоплено писав про грант, наданий йому Массачусетським технологічним для продовження досліджень. Потім до радості домішувався жаль, що вони не змогли побачитися, як планувалося. Закінчувалося послання стандартним наріканням, мовляв, даремно вітчим не живе з матір’ю, і побажанням: «Знайди час, придумай щось, адже раніше було так здорово». У постскриптумі – запевнення, що вони обов’язково пересічуться наступного року.

Нічого, абсолютно нічого в листі не натякало, що ця зустріч стане смертним вироком світу і нарешті справдяться надії хоча б місцевої дресированої громади. І коли Сергій уперше пробіг очима написане, він також пошкодував, що Жорка не приїде на його сорокап’ятирічний ювілей...

Вечір нічим не відрізнявся від сотень так само самотніх, проведених Сергієм у стінах квартири. За вікном шелестів дощ, він сидів перед монітором, а поряд м’яко світилася настільна лампа. Хіба що зараз Швець не напружував мізки для чергового замовника і не мочив монстрів, розслабляючись після праць праведних, а читав листа від Жорки, який щасливо перебував за тридев’ять земель і просив «вигадати щось»...

Швець відкинувся на спинку крісла і невесело посміхнувся. Жора, наївний геній, який у свої двадцять збирався перевернути світ – причому дуже схоже, що це неминуче, – й досі лишався дорогим його серцю. Як-не-як, а виховував з двох років і навіть намагався свого часу розв’язати горезвісну проблему батьків і дітей.

Та це виявилося набагато складніше тих нетрів фізмату, що підкорили пасинка.

***

…Якось за вечерею Сергій, покопирсавшись у пам’яті, відкопав чужий умовивід щодо простору-часу, який завалявся там з інститутських часів, та й ощасливив ним пацана, демонструючи, що теж не ликом шитий. І натрапив на здивований погляд Жорки – у ті роки чорнявого тринадцятирічного хлопця з синіми очима.

– Тату, – сказав той, – цю думку поховали ще років двадцять тому.

– Що, серйозно?

– Ага. – Жорка кивнув, прожував і додав: – Вже в ті роки домінувала теорія… – Побачивши, як очі вітчима зашторилися нерозумінням, обірвав себе: – Гаразд, не твоє це, змирись.

Швець похлинувся.

– Чому?!

Пасинок глянув на нього з явним жалем.

– Що ж, тоді зайдемо з іншого боку. Що таке гвинтові сходи?

– Ну… це… – Сергій спіралеподібним рухом руки показав, що розуміє під гвинтовими сходами, і тут же обурився: – Та до чого тут якісь сходи?!

Жорка поблажливо посміхнувся і повчально промовив:

– Це сходи, проєкційний контур яких має форму кола. У його центрі опорна стійка, що несе все навантаження, а до неї по спіралі променеподібно кріпляться сходи, січеш?

Першою, глянувши на фізіономію чоловіка, що не на жарт витяглася, зареготала Анна. Коли приголомшеного Швеця відпустило, він теж хихикнув. Щоправда, через силу та скоріше для підтримки розмови.

Жорка ж остаточно добив фразою:

– Зрозумій, тату, ми мислимо різними півкулями, тобі ближчі образи, а мені – логіка.

Закінчивши екстерном політех, Жорка виїхав із країни. Підбурюваний юнацьким максималізмом, він вважав, що його талант потрібен усьому світу. З його погляду це було не просто правильно, а й дуже логічно.

Може, тому раціональний пасинок і вірив свято, що варто вітчиму зробити крок назустріч, як мати одразу кинеться в обійми, але… Його знання психології вельми поступалося рівню розуміння тієї ж єдиної теорії поля. Не враховував він, що сім’я – це аж ніяк не слухняні ікси в жорстких рамках рівнянь. Вже років зо три Сергій з Анною жили не те що порізно, а й навіть в різних містах. І якщо шкодували про розрив, то лише на самоті згадуючи минуле.

Принаймні так траплялося з ним...

Як було з Анною, він не дуже цікавився, підтримуючи вже безглузді стосунки лише вітаннями на свята. Та теж жила одна, знаходячи втіху в тому, що її син справді найкращий. Траплялося, що раніше Сергій шкодував, що у них немає спільних дітей, але, уявляючи, як би вони виглядали на тлі генія, казав собі, що немає лиха без добра.

Він не був позбавлений частки цинічного раціоналізму, вважаючи, що у світі й так багато ущербних…

***

Смикнути на самоті Швець теж не гидився, а налити було саме час. Так принаймні підказував йому внутрішній голос.

Він підвівся з крісла і подався на кухню. Там, смакуючи передчуття, дістав із навісної шафки почату пляшку «Борисфену» і хлюпнув у склянку. Піднявши її, зробив заздоровний жест у бік чайника, маленькими ковтками випив і прицмокнув, щоб якнайповніше відчути смак.

Коньяк був досить непоганий, а ось все інше...

Вид двору з третього поверху не радував. За вікном темніло, йшов дощ – квітень видався мерзенним. Склом повзали драглисті амеби крапель. Мерзенно тремтячи під поривами вітру, вони кидалися на сусідок, поглинали їх, щоб, зрештою, сповзти в калюжу безвиході, злитися там з іншими аморфними трупами жертв швидкоплинного існування. Це навіювало думки про кінцівку можливостей, скороминущість буття і трагічну обмеженість плюсиків цвинтаря.