ПО ЗАКОНАХ ГОСТИННОСТІ

Митниця розташовувалась у мальовничому місці, здавна відомому серед дотепних аборигенів як Вовча стежка. У цьому, напевно, крилася своя символіка, та Ігор, покинувши богопротивний заклад, відразу викинув непотрібні асоціації з голови, бо перед митарями виявився чистим. Сівши за кермо сірого авто «BMW», він рвонув у бік рідного дому. За щасливих обставин у нього були всі шанси дістатися туди до ночі.

Грудневий день складався суцільно із сутінків. Низькі сірі хмари, час від часу гублячи сніжинки, здавалося, зависли назавжди. Міліціонери, що дорогою траплялися досить часто, блищали голодними очима. Дивлячись на них, Ігор кривився в усмішці – ці приречені голодувати аж до самої смерті.

За знаком жезла він зупинявся, розмовляв з постовими кілька хвилин, намагаючись відбирати мінімум, і їхав далі. Брав Ігор не гроші – тут був не той випадок: він просто витягував з правоохоронців відчуття батьківщини, над якою натурально, судячи з їхньої поведінки, ще витав привид голодомору.

Поїздка в Європу аж ніяк не сповнила його ностальгією, натомість сили змусила розтринькати. Ті, що були присмачені жадібністю, хамством, непривітною похмурістю чи навпаки – відкритістю та приязністю. Скупа була чужина на емоції й в цьому сенсі так само неприйнятна, як і представники патрульно-постової служби.

Коли до рідного міста залишалося кілометрів сто, Ігор зупинився, набрав два номери та призначив друзям зустріч у мотелі на старій об’їзній. Там було досить затишно хоча б тому, що малолюдно.

Саньок – плідний, як хом’як, – відгукнувся одразу. Мабуть, знову залишився без роботи й готовий податись хоч на край світу, аби якомога далі від дружини та спиногризів. Борис же, з характерним прізвиськом Боров, – переконаний домосід, який відривався від монітора лише у разі гострої потреби, – здивувався як поверненню друга, так і настанню зими. Спочатку він щось мимрив про погоду і мінливість віддаленого доступу, але врешті-решт пообіцяв доставити своє тіло до місця зустрічі.

Ігор відключився і задоволено посміхнувся – підживлення у колі – чи трикутнику? – друзів сьогодні гарантовано.

***

Вдень будівля мотелю виглядала незграбною карикатурою на ранню готику. Проте з настанням темряви втрачала безглузді риси і обростала тінями, неначе розповзаючись у просторі, щоб черпати з мороку рішучість залишитися такою самою і при світлі дня.

Сучасний заїжджий двір розташовувався поруч із занедбаним цвинтарем села, яке давно стало частиною міста. І якщо вдень це здавалося чи то прикрою випадковістю, чи то завуальованим знущанням, то ближче до ночі змушувало тих, хто проїжджав повз нього, мимоволі тиснути акселератор. Особливо, якщо вони мали розвинену інтуїцію.

Ігор звернув з траси, припаркувався на стоянці біля мотелю і як був у темно-сірому, з іскорками піджаці та синіх джинсах, куди була заправлена темно-синя сорочка, вийшов із машини. Потягнувшись, він кинув погляд на чорні черевики «Boss», задоволено посміхнувся і неспішно рушив до входу, позначеного двома тьмяними жовтими ліхтарями в кривих зубах похмурих гургулій. З неба знову посипалися дрібні сніжинки, але піднесеного настрою чоловіка у розквіті сил вони охолодити не могли.

Тим більше, що він повернувся з морозних у суто людському відношенні країв. У ньому міцніла впевненість, що сьогоднішній вечір не буде звичайним у черзі буднів його довгого і майже сірого життя.

Усередині було напівтемно і набагато приємніше, ніж у гнилій вогкості зовні. Ігор обтрусився, помітив руду голову Сані, що стирчала над келихом пива за столиком біля споруди, що імітувала камін, і знову посміхнувся. На цей раз – передчуттю свята.

Йому було вже за тридцять – вік, коли починаєш виразно розуміти, що маленьких радощів, як і трішки смерті, не буває – і те, й інше надто важливо для живих. Дурні ті, кому здається, ніби це не так. І вже виключно безмозкі клоуни вважають, ніби можна віднайти радість з того боку могили. Смерть – це лише невситимий голод життя, от і все.

Окрім Сані, відвідувачів у залі не було. Мигцем глянувши у бік стійки, де незнайома офіціантка середніх років з розпливчастою талією воркувала з новенькою молодою барменкою, Ігор подався до друга.

За баром перервали розмову і проводили його невисоку плечисту постать м’ясоїдними поглядами. Струнка чорнява барменка глянула на офіціантку і зніяковіло посміхнулася. У відповідь та кивнула.

– Привіт, Саню! – Ігор потис руку другу. – Що тут новенького?

Саня пересмикнув плечима.

– Тьху, тьху, нічого. А як там?

– Ти посміхатись перестанеш, але туристи знову захопили МКС. – Ігор весело хмикнув і розвалився на стільці.

– Що?!

– Міжнародну космічну станцію.

– То ти в космосі був?!

– Жарт це такий. Життя, розумієш, не стоїть на місці, хоча іноді й здається, що було б набагато краще, якби його розбив параліч.

– А-а, ти знову за своє… – Саня взяв щіпку солі, прилаштував на краю келиха і сьорбнув пива.

– Де Боров вештається?

– На підході.

Дівчина за баром із цікавістю розглядала відвідувачів. Судячи з того, як її язичок пробіг губами, хтось із них їй явно припав до душі. До столика наблизилася офіціантка та поклала меню.