Інкубатор - 2

ЧАСТИНА ІІ

...VЕRITАS[1]

Мені не було ані куди йти, ані з ким справити тризну по друзях, тож я сидів на березі воістину найчорнішого моря і палив. Сонце осідало за небокрай, повільно перетворюючись на багряного восьминога, що відчайдушно намагається вчепитися мацаками за сіру сталюку неба. Як і я, той не віднаходив опори в суцільній порожнечі й валився за горизонт. Навколо не було ні душі, і лише вдалечині виднілася самотня постать – наш штабний чабан брів степом, спираючись на свій миршавий посох. У сутінках він здавався вихідцем із того світу – похмурим збирачем солдатських душ...

[1] ...істина.

Я розтягнувся на траві й закинув руки за голову. Перша бездомна ніч обіцяла бути зоряною. Один мій товариш по службі, який дембельнувся пів року тому, якось навсправжки запевняв мене, що йому світить зірка, яку більше ніхто не бачить. Мені не вірилося, і він намагався це довести такої самої ночі, тицяючи пальцем у небо.

Я так нічого і не побачив, і це виявилось – принаймні, для нього, – найкращим свідченням його правоти. «Бачиш, що не бачиш», – уважаючи суперечку закінченою, сказав він тоді й зараз, напевно, продовжує жити, переконаний у своїй винятковості.

У мене такої впевненості не було, тож я просто лежав і дивився на мерехтливі зірки. Їх ледь помітно колихав теплий бриз. З неба спускався кажан. Я протягнув до нього руку. Повиснувши на пальці, він тихо пропищав:

«Як щодо того, щоб повернутися туди?..»

***

На ранок я повернувся в частину, і потягнув усе, що мені було потрібно: мотузки, свічки, бо батарейок так і не знайшов – певно, їх давно поцупили кляті меломани для своїх приймачів, – монтувалку, щоб таки відчинити клятий сейф, і пару-трійку бутербродів. Ліхтарик Локша – це я пам’ятав чітко, – залишив там, біля першого спуску, бо ще тоді запитав, куди той його подівав. Зброя – кілька «Калашникових» не першої свіжості – була під замком. Та й на який ляд вона мені? З тим самим успіхом проти василісків можна вийти з рогаткою і спробувати поцілити їм в очі. Ги-ги!

Повернувшись до входу в підземелля, я довго палив, намагаючись зрозуміти – чи, якщо завгодно, пояснити собі, – навіщо я повертаюся туди, униз. Помста? Нерозумно мститися змії за те, що вона вродилася змією. Ще дурніше мститися півням за те, що завдяки радіації вони навчилися нести яйця.

Образа? За великим рахунком, ми самі винні, що сунули носа не в ту щілину. Чи відчуваю я себе зрадником друзів? Маячня собача! Я зробив усе, що міг і навіть більше, надіславши рідним листи з вигаданими, але більш правдоподібними варіантами їхньої загибелі.

Звичка все доводити до кінця? Цим міг би похвалитися Круглий, але не я, хоча монтувалка й говорила зараз про інше. Цікавість? Можливо, але тоді це схоже на допитливість камікадзе, якому уривається терпець дізнатися як глибоко його літак увійде в ціль перш ніж вибухнути.

Напевно, найпростішим та найближчим до істини було усвідомлення того факту, що ніхто і ніколи не поставить мені пам’ятника... Та й, за великим рахунком, усе інше разом узяте. Поведінку людини, особливо тієї, що ще не очуняла після трансу, у який її занурили в армії, навряд чи можна звести до спільного знаменника, бо собі вона відчайдушно намагається здаватися нормальною.

Згадавши про кажана, я похмуро посміхнувся – будь-який психіатр народив би ще крутіший діагноз. Що ще можна сказати із цього приводу?..

І тут мені сяйнуло! На думку спало запитання, яке не лише перевертало все догори дриґом, а й надавало круту причину, аби повернутися. І звучало воно так: «Наскільки випадковим був вибух на Чорнобильській АЕС?»

Трохи віддає параноєю, чи не так? Однак тепер, коли особисто познайомився із притаманним радянській армії загальновійськовим ідіотизмом, цілком припускав, що причина тамтешньої катастрофи геть не така, як заявлено в офіційних версіях. Сама наявність двох офіційних версій однієї й тієї ж події, які ще й суперечать одна одній, теж зіграла свою роль – я миттєво увірував у те, що таке цілком у дусі військового начальства. Адже воно, як зараз добре знаю, здатне віддати підлеглим будь-який протиприродний наказ. І ті – і це бісить найбільше! – без питань полізуть його виконувати хоч, кажучи з гіркого досвіду, на очі василіску! Тож хіба не так сталося з тими, кого батьки-командири посилали гасити пожежу на четвертому енергоблоці, надаючи їм – у міру їхнього вимирання, звісно! – горде звання ліквідаторів?..

А що? Надто вже все добре вкладалося в той ланцюжок подій, яким по-новому моментально склалася мозаїка нібито випадкових збігів: мутація півнів, змії, що приспіли напрочуд вчасно, та й, власне, сама аварія. Досвід армійської служби підказував – людина, поставлена ​​в протиприродні умови, може багато чого, натомість той, хто в них вирощений, здатен практично на все.

І тут геть не останню скрипку грає те, що цей середньостатистичний вилупок відірваний від простих людських потреб, як ніхто, – натомість перед ним сяє велика мета служіння. Причому жодному з тих, хто віддав себе армії з усіма бебехами, і на гадку не спаде запитати, а кому він, власне, служить? У промитих на совість мізках світиться лише одна, але, на превеликий жаль, досить абстрактна відповідь: «Батьківщині».

І все ж, поміркувавши над цим, версію про те, що аварію заздалегідь спланували, неохоче забракував. Якою б не великою була спокуса списати все на військових, від думки, буцімто реактор спеціально зруйнували з метою створення василісків, я відмовився. Натомість уява тут же підкинула іншу, вірніше, уточнило першу: саме армійські й доклали неабияких зусиль, аби Чорнобильська катастрофа перетворилася на сплановану операцію зі створення цих чудовиськ. І насправді – навіщо ж безцільно пропадати такому  ганебному випадку, коли є шанс цим чудово скористатися?..