Інкубатор

ЧАСТИНА І 

IN VINО...[1]

– Погодьтеся, що «дембель» – єдине, про що варто мріяти, – сотий раз повідомив Локша, щасливо дивлячись униз.

[1] У вині...

Там, серед синіх хвиль найчорнішого моря, миготіли сині солдатські труси. Над ними в синьому ж небі кружляли над одним місцем чайки, такі ж брудно-сірі, як і послід на каменях.

Ми втрьох сиділи на самому краєчку химерної Скелі Дембелів, що прямовисно обривалася в море. Удалині можна було розрізнити вежу маяка на мисі Херсонес, а за спинами до самого горизонту стелився горбистий курний степ. Був початок літа, були ми, море й «дембель» незабаром. Навіть нудний Локша не псував такого чудового розкладу й не заважав думати ні про що.

– Це, напевно, моя перша мрія, якій судилося збутися! – Наша мовчанка була джерелу солдатських мудрощів до лампочки, і він зі смаком процитував найзалізобетоннішу з них: – «Дембель» неминучий, як крах капіталізму!

Хвилі ніяк не відреагували на цей банальний заклик до чергової світової революції й продовжували так само розмірено плескатися об підніжжя скелі. Більш несподівано відреагували солдатські дупи. Вони почали вискакувати з моря, як ошпарені пінгвіни, й кидатися вусібіч на вузькій смужці гальки між водою й десятиметровим обривом берега.

Я здивувався такій їхній бурхливій ​​реакції на маячню приятеля, та через кілька секунд і до нас долетіли істеричні викрики – начальник штабу вийшов на полювання, спираючись на улюблену тростину. Остання контузія допомогла йому змінити як звання, так і посаду, і тепер він був не майором повітрянодесантних військ, а капітаном будівельного батальйону. Втім, така метаморфоза не позбавила його звички відчувати себе господарем становища навіть перед обличчям вічності, яке романтично налаштовані натури ототожнюють із морем.

У частині ходили чутки, що ногу він зламав, коли не вгадав із висотою викидання десанту, у результаті чого з особового складу, за яким стрибнув слідом, уцілів лише він та ще двоє. Перелом військової кісточки й струс геть збовтали його мізки – подейкували, що капітан навіть пробував застрелитися, але... промахнувся.

Як відомо, офіцерів радянської[2] армії за подібні дрібниці розстрілювати не прийнято й після нетривалого курсу лікування його сплавили до нас виключно завдяки минулим заслугам. Коротше, капітан романтиком не був – він був просто ще одним кульгавим військовим дебілом, для яких будбат – як резервація для індіанців, як політика для негідників, як морг для зразкових небіжчиків – останній притулок.

[2] Події відбуваються в травні 1988 року в околицях Севастополя.

Я сидів і дивився, як напівголі фігурки за півсотні метрів від нас деруться вгору, ризикуючи скрутити собі шиї. Ані вереск начальника штабу, який тільки солдатське вухо могло розрізнити серед криків чайок, ані захоплене бурмотіння Локші: «...уявіть собі, що кожна хвиля – це секунда на гігантському годиннику, який відлічує останні миті нашого терміну...» – до мрій не мали.

«Втім, море, – подумав я, – теж не створено для того, щоб мріяти. Через його напрочуд оманливу ласку занадто багато мрійників, подібних Локші, не змогло дочекатися дня, коли мрія справдиться. Хвилі легко взяли їх «на понт», адже недарма давні греки всі моря називали «понтами». З цього випливає, що, називаючи це море «чорним», пращури знали про нього набагато більше за їхніх безмозких нащадків. Цілком можливо, що цей контужений батько-командир і має рацію, ганяючи любителів сполоснути яйця, бо лише за останній тиждень троє з нашого батальйону каменем пішли на дно. І їхніх тіл так і не знайшли...»

– Робити морю більше нічого, крім як бути будильником для тебе. – Валерка – угодований, але спритний коротун мені по плече, – був далеким від романтики й напевно навіть «Біліє парус одинокий» в його версії звучав би як щорічний звіт агентства Ллойда. Мовляв, шукав той чогось у краю далекому, білів, білів та й відбілів подібно «Титаніку». Його завжди стрижена голова не призначалася для пустопорожніх мрій – там постійно наливався соком якийсь план, який після визрівання він правдами й неправдами втілював у життя.

Ось і зараз, після того, як ущент розгепав образ, створений Локшою й будив асоціації з картиною Далі, Круглий підхопився й потягнувся. Поглядом змірявши відстань до несамовитого начштабу, він глибокодумно, немов ставлячи крапку, плюнув у море й прорік:

– Йдемо!

– Куди?! На казарму-у? – невдоволено протягнув Локша й з-під долоні подивився на Сонце. – Рано ще.

– Давай ще посидимо, га? – запропонував я. – Бо там теж робити нічого.

– Підйом, підйом! – Тонкі губи витягнулися в шнурочок, ніздрі роздулися, два карих ока наїжачились – усе казало про те, що натхнення його й сьогодні не оминуло – черговий план, схоже, дозрів.

Наш нудний приятель, що не був народжений для суперечок, закректав і піднявся, обтрушуючи форму.

– Значить, так, – почав Валерка без жодних передмов, – ти, Локшо, іди на частину, відмажеш нас на повірці...

– Як?

– Та придумаєш що-небудь – не перший рік заміжній, а ми тим часом сходимо на «битовки» і будемо чекати тебе біля доту біля дороги, лади? Чи навпаки.