РОЗДІЛ 1: «НОВА»

Інтернат пахнув сирістю і чужими надіями. Цей запах в'їдався в шкіру, у волосся, у легені. Я стояла в коридорі з валізою, у якій було все моє життя: три футболки, джинси, стара книга і пляшка дешевого рому, яку я вкрала у батька перед від'їздом.

Коридор був довгий, як тунель. Стіни — облуплені, зелений колір фарби вигорів до жовтизни, а під стелею блимала одна-єдина лампа. Десь далеко чувся сміх. Хтось кричав. Хтось плакав. Звичайні звуки місця, куди батьки здають своїх дітей, коли більше не можуть їх терпіти.

За дверима кімнати 214 хтось сміявся. Я не знала, що цей сміх належить дівчині, яка зламає мене більше, ніж усі інші разом узяті. Я просто штовхнула двері.

Кімната була маленька. Два ліжка, два столи, одне вікно з ґратами. На підвіконні сиділа дівчина. Вона була красива тією небезпечною красою, від якої хочеться відвести погляд, але неможливо. Довге чорне волосся, карі очі, губи, нафарбовані червоним, хоча це заборонено правилами. Вона дивилася на мене, як кішка на мишу.

Я кинула валізу на вільне ліжко. Воно рипнуло, як старий дід. Матрац був тонкий, пружини — як каміння. Але це було краще, ніж підлога. Краще, ніж те, що я залишила вдома.

— Ти, мабуть, нова, — протягнула дівчина, і її голос звучав як оксамит, який ріже шкіру.

Я не відповіла. Просто відкрила валізу і почала діставати речі. Футболка. Ще одна. Джинси. Книга. А потім — пляшка. Я швидко засунула її в шухляду біля ліжка, прикривши зверху футболкою. Нехай ніхто не бачить. Тут за таке карають.

— Тут виживають тільки сильні, — продовжила вона, підводячись. — Ти схожа на мишу.

Я підняла на неї очі. У мене не було сил на ігри. Не сьогодні. Не після того, як мати сказала мені «я більше не можу» і зачинила двері. Не після того, як батько на прощання кинув мені в спину пляшку. Вона розбилася об стіну, а я навіть не обернулася. Просто вийшла. І ось я тут.

— А ти схожа на ляльку, — сказала я. — Гарна, порожня і, мабуть, така сама дешева.

Тиша. Така густа, що її можна було різати ножем.

Дівчина завмерла. Я бачила, як напружилися її плечі. Як вона стиснула кулаки. Одна секунда. Дві. Вона обмірковувала — вдарити чи ні. А потім — усміхнулася. Не образливо. Навпаки — із цікавістю.

— Ліза, — представилася вона, простягаючи руку. — А ти?

Я подивилася на її долоню. Чисті нігті, дорогий лак, жодної мозолі. Вона ніколи не тримала нічого важчого за телефон. Не прала руками. Не носила воду. Не била кулаками в стіну, поки кістки не почнуть нити.

— Нікс, — сказала я, не торкаючись її руки.

— Нікс? — вона підняла брову. — Дивне ім'я.

— Нікасія, — відрізала я. — Але так мене ніхто не називає. Нікс — коротше.

Ліза хмикнула. Їй, здається, сподобалося. Вона взагалі дивилася на мене так, ніби я була чимось новим. Цікавим. Не таким, як усі.

— Мені подобається, — сказала вона. — Ти не нудна.

Вона відійшла до свого ліжка і дістала з-під подушки пачку цигарок. Закурила, випускаючи дим у відчинене вікно. Я стояла й дивилася. У мене не було цигарок. І не було бажання курити. Але відмовлятися я не збиралася.

— Хочеш? — Ліза простягнула мені цигарку.

Я взяла. Не тому, що хотіла. Тому, що не хотіла бути мишею.

Перша затяжка вдарила в голову. Я закашлялася. Ліза засміялася — голосно, щиро. І в цьому сміху було щось таке, від чого мені вперше за довгий час захотілося залишитися. Хоча б на хвилину.

— Ти точно не миша, — сказала вона. — Миші не кашляють так голосно.

Я витерла сльози, що виступили на очах, і подивилася на неї. Вона дивилася на мене так, ніби я була цікавою іграшкою. Новою. Незвичайною. І я не знала, чи це добре, чи погано.

— Тут є правила? — запитала я, кидаючи недопалок у вікно.

— Є, — Ліза підійшла ближче. — Правило перше: не довіряй нікому. Правило друге: бий першою. Правило третє: не закохуйся. Ніколи.

— А четверте?

Вона усміхнулася. Повільно. Небезпечно.

— Четверте — не пий сама. Бо це найгірший спосіб померти.

Я подивилася на неї. Вона знала щось, чого не знала я. Щось, що ховалося за її усмішкою. Щось, що зробило її такою.

— А ти? — запитала я. — Ти дотримуєшся цих правил?

Ліза завмерла. На секунду. На одну єдину секунду в її очах промайнув біль. Справжній. А потім зник, як дим від цигарки.

— Я — виняток, — сказала вона. — Я — королева цього місця. А королевам можна все.

Вона розвернулася і вийшла з кімнати. Двері зачинилися з тихим клацанням.

Я залишилася сама.

У кімнаті, яка пахла цигарками і чужими таємницями. Я сіла на ліжко і подивилася на шухляду. Там, під футболкою, лежала пляшка. Я не дістала її. Не сьогодні. Я просто сиділа і дивилася на місто за вікном. Далеке. Чуже.

«Я не знаю, що буде далі. Але я знаю, що я не здамся.»

Я не знала, що Ліза вже вирішила мою долю. Що вона бачила в мені не подругу, не суперницю. А ляльку, яку можна зламати і викинути.

Але це буде потім.

А поки що я сиділа на ліжку, дивилася на місто, яке не обіцяло нічого, крім болю.

І, чесно кажучи, мене це влаштовувало.

---

Наступного ранку я прокинулася від того, що хтось грюкав у двері. Не стукав. Саме грюкав. Я розплющила очі. Голова не боліла — я не пила. Просто спала. Вперше за довгий час — нормально.

— Підйом! — крикнув жіночий голос. — Сніданок через десять хвилин. Хто не прийде — залишиться голодним.

Я підвелася. Тіло боліло. Спина, руки, голова. Але це було звично. Я звикла до болю. Він був єдиним, що завжди залишалося зі мною.

Ліза вже не спала. Вона сиділа на своєму ліжку, повністю одягнена, з ідеальним макіяжем. Ніби не лягала спати взагалі. Ніби вона взагалі не людина, а щось інше. Щось, що не потребує сну.

— Ти хропиш, — сказала вона, не дивлячись на мене.

— Ти брешеш, — відповіла я, вдягаючи першу-ліпшу футболку.

— Можливо, — вона підвелася. — Ходімо. Покажу тобі, як тут усе працює.

Я пішла за нею. Не тому, що хотіла. Тому, що не хотіла залишатися сама. Не тут. Не в цьому місці.