Розділ 12.1

Охоронець на вході пропускає мене без проблем. Тільки розглядає дещо здивовано. 

Я піднімаюсь ліфтом на поверх й опиняюсь у приймальні. Тут горить лише лампа, а от з кабінету Данила крізь щілину у дверях падає яскраве світло. 

Глибоко вдихнувши, я роблю крок туди та хапаюсь за ручку. Тягнусь, і двері відчиняються. Переступаю поріг і бачу Даню за столом серед цілої купи тек. Він досі в тому ж костюмі, лише волосся трохи більше розкуйовджене, наче він постійно робить це пальцями. 

– Я тут, – кажу, і він різко піднімає на мене очі. Бачу, як його брови підстрибують, і почуваюсь ніяково в такому одязі. – То… що сталося? 

– Пробач, що висмикнув тебе з дому, – прокашлюється. – Але справа термінова. 

– Нічого. Я все одно нічим не зайнята, – випалюю й одразу ж шкодую про це. Мабуть, Дані не варто знати про те, що я геть одна в цьому світі. – То… що сталося? 

Даня втомлено проводить пальцями по світлому волоссю, а я ніби заворожена слідкую за цим жестом. 

– Мене набрав Дмитро Павлович. Він думає, що компанія збанкрутувала через неправильні договори. Він каже, що на перший погляд усе добре, і тому ніхто не звернув на це уваги, але зараз, аналізуючи все, він дійшов висновку, що хтось з клієнтів зробив собі гнучку схему, як викачувати з нас гроші. 

– Хіба таке можливо? – дивуюсь. – Усі договори перевіряють юристи. Фінансовий відділ теж працює. 

– Можливо, у компанії є щур, який ці документи пропускав, – говорить сухо. 

У мене мороз шкірою від припущень Данила, але… сенс у його словах є. 

– Дмитро Павлович сказав, що ще пів року тому компанія мала хороші показники й все було добре. Отже, треба перевірити все за шість останніх місяців. 

– І як ти собі це уявляєш? – дратуюсь. – Нам ночі не вистачить, щоб це зробити. 

– Тоді працюватимемо і завтра, – говорить холодно. – Ти мені потрібна, бо знаєш усіх, з ким працює компанія. Думаєш, я сам в захваті від того, що доводиться стовбичити тут? Але якщо не знайду того, хто мухлює, то й сам не довго зможу тримати компанію на плаву. Ти це розумієш? 

Звісно, я це розумію. Ми мусимо щось зробити, щоб компанія встояла, а для цього треба знайти того, хто вирішив підробити договори. 

Нічого не кажучи, я беру крісло і ставлю його поруч з кріслом, на якому сидить Даня. Ми надто близько одне до одного, але я намагаюсь на це не зважати. Беру в руки першу теку й уважно читаю умови співпраці. На перший погляд, усе добре, але… це ще раз доводить, що роботи надто багато. 

Не факт, що Даня чи я побачимо помилку в цифрах. Це надто складно. 

– Хочеш кави? – питаю через двадцять хвилин. За вікном темно, і потроху мене накриває втома. 

– Не відмовлюсь, – відповідає, не відриваючись від паперів. 

Я підводжусь і йду до приймальні. Світло не вмикаю, мені вистачає лампи. Поки кава готується, стою поруч і думаю про те, що зараз відбувається. Ми з Данею удвох в цьому офісі. Ми можемо поговорити, якщо я першою розпочну розмову. Можемо спробувати все владнати. 

Тільки чи варто? У нього своє нове життя. З Яною.  А я… просто частина минулого, яка залишила по собі тільки глибоку рану. 

– Кава готова, – чую за спиною його голос і здригаюсь. 

Даня наближається, бере чашку і робить ковток, а я одразу ж готую другу для себе. 

– Пробач. Задумалася. 

– Про що? – несподівано питає. 

– Я… – зупиняюсь. Думаю, не варто говорити йому правду. – Намагаюсь зрозуміти, хто міг би так підставити компанію. У Дмитра Павловича з усіма хороші стосунки. 

– У тому-то й проблема. Це може бути будь-хто, – зітхає. 

Моя кава готова, і я беру чашку в руку. Роблю ковток і мало не стогну від задоволення. Це дійсно саме те, що мені зараз треба. Розплющую очі, які трохи прикрила, і бачу, що Даня не зводить з мене погляду. 

– Це був довгий день, – кажу збентежено. 

– Єво, ти щось від мене приховуєш?

– Що? – моє серце падає в п’яти. Дивлюсь на Даню, а він дивиться на мене. Відчуття таке, наче він наскрізь мене бачить. А може так і є, адже ми надто добре знаємо одне одного. 

– Я знаю, що казав тобі, що нас поєднує тільки робота, але відколи я тут, усі мої думки – про тебе, – випалює сердито. – Я намагався зрозуміти, чому ти пішла тоді. Чому покинула мене в момент, коли я найбільше тебе потребував. Коли дізнався, що мама хвора, то був у відчаї, поділився цим з тобою, а ти просто взяла і пішла… залишивши ту кляту записку. Чому ти це зробила, Єво? Невже… ти ніколи мене не кохала? 

Останнє, чого я очікувала – це того, що Даня підніме цю тему сьогодні. Я розумію, що йому болить. Минуле не відпускає, бо ми так і не поговорили. Він кохав мене надто сильно, а я розбила йому серце. Воно досі кровоточить і тому він шукає відповіді. 

– Я… просто хотіла кращого життя, – шепочу. 

– Не бреши! – Даня робить крок до мене, і тепер між нами лише чашка кави, яку я з останніх сил тримаю в руці. – Ти забула, що я знаю тебе надто добре? Причина не в цьому! Ти могла б досягти значно більших висот, якби захотіла, але натомість ти тут. Отже, є інша причина. Яка ж?