Розділ 12

– Мило тут у вас, – говорить дівчина, продовжуючи триматися за лікоть Дані. Я намагаюсь не дивитись туди, але очі вперто піднімаються. – Даню, то ти тепер великий бос? 

– Щось типу того, – він їй усміхається, а моє серце в черговий раз розбивається. 

Чому це так боляче? Чому я не можу просто взяти та відпустити його? 

– Даня скоромний, ти ж знаєш, – втручається Єгор. – Насправді він зробив велику роботу, щоб очолити цю компанію. Ми можемо ним пишатися. 

– Та годі, – Даня сміється. 

Мені так дивно чути його сміх. Шкіра вкривається сиротами, і здається, що я повернулася в той час, коли у нас все було добре. Коли ми були щасливі. 

– До речі, Яно, познайомся з Євою. Вона помічниця Данила, – Єгор вказує на мене, і таке враження складається, що ця дівчина тільки зараз мене помічає. 

Від її усмішки й сліду не залишається. Вона дивиться на мене так, наче я – її пряма конкурентка, і це дивно, якщо зважити на те, що ми не знайомі. 

– Привіт, – вона таки відпускає руку Дані, але лише для того, щоб підійти до мого столу і подати свою руку мені. – Я – Яна. Дівчина Дані. 

– Яно… – Даня дещо напружується і дивиться на білявку невдоволено. 

І що це означає? Він не хотів, щоб я знала про його стосунки? 

– Дуже приємно, – беру себе в руки, наскільки це можливо, і, підвівшись, тисну її руку. 

Від мене не приховується те, з якою неприязню вона дивиться на мене. Руку забирає, мило усміхається і робить крок до Дані. Знову хапається за його лікоть і самим лише поглядом наче натякає: “Бачиш, він – мій”. 

– Ходімо вечеряти, я така голодна, – говорить Яна, і чоловіки її підтримують. 

– Єво, не хочеш скласти нам компанію? – несподівано питає Єгор. 

– Ні, дякую. Я додому поїду, – відповідаю, вимикаючи комп'ютер. Не хочу, щоб вони бачили, що я тримаюсь з останніх сил. Що мої руки тремтять. 

На щастя, усі троє виходять, а я ще трохи затримуюсь, вдаючи, що шукаю щось на столі. Лише за п'ять хвилин спускаюсь ліфтом і встигаю помітити, як Даня притримує для Яни двері та чекає, поки вона сяде на переднє сидіння поруч із ним. Єгор вже у своїй автівці. 

Я відвертаюсь і швидко прямую до зупинки. Сльози підступають до очей, і я намагаюсь їх стримувати, але це не так просто, як може здаватися. Я раз за разом роблю собі боляче, коли розумію, що Даня продовжує жити без мене. Це правильно. Він заслуговує бути щасливим. Але в ці моменти моє серце розбивається на шматки. 

Повернувшись додому, переодягаюся в джинси й блузку та йду з Міком в парк. Мені, як і йому, треба провітрити голову. Подумати. Заспокоїтись. 

Я не маю так реагувати на всі зміни у житті Дані. Варто було бути готовою до того, що у нього хтось є. Бували моменти, коли я думала про це. Уявляла, як триматиму власний біль у кулаці, побачивши його з іншою. Але сьогодні всі мої настанови провалилися. Я слабка. Я не змогла впоратись. І тепер не можу опанувати себе. 

Мій телефон починає дзвонити, і коли дістаю його з сумки, бачу, що це Даня. Розгублено завмираю, дивлячись на екран, і не розумію, чому він телефонує так пізно. 

Та хай там як, я відповідаю. Не хочу, щоб він думав, ніби я його уникаю. 

– Слухаю. 

– Єво, мені потрібно, щоб ти приїхала в офіс, – говорить таким тоном, який не хоче чути заперечень. 

– Зараз? – питаю розгублено. – Щось сталося? 

– Розповім усе на місці. Чекаю тебе у своєму кабінеті. 

Даня кидає слухавку, а я взагалі нічого не розумію. Хіба він не має зараз вечеряти з Яною? Чому він так терміново повернувся в офіс? 

Мені доводиться закінчити прогулянку з Міком і відвести його додому. Було б правильно знову переодягнутися в робочий одяг, але на це немає часу. Тому поверх футболки одягаю кофту з капюшоном, а на ноги кеди. 

Сподіваюсь, Даню не вхопить удар від мого вигляду. Все-таки це не робочий час, і я не зобов'язана дотримуватися дрес-коду. 

Викликаю таксі, щоб було швидше, і ми їдемо вечірнім містом у бік центру. На годиннику дев'ята вечора, і чим ближче я до Дані, тим сильнішим стає моє хвилювання. 

Усе ж було добре, коли ми сьогодні покидали офіс. Що такого могло статися, через що я терміново йому знадобилася?