Розділ 11.1

Я зачиняю двері вбиральні й нарешті дозволяю собі спертися спиною об холодну плитку. Повітря ніби стає важчим – або це я перестаю дихати нормально. Долоні тремтять, пальці німіють, а сльози підступають так швидко, що я ледь встигаю прикрити рот рукою, щоб не зірватися на схлип.

Слова Дані дзвенять у голові, мов порожні гільзи. Він розставив межі чітко, рівно, без емоцій – так, як вміє людина, яка вирішила вижити. І я ніби мала б зітхнути з полегшенням: жодних з’ясувань, жодних сцен, жодного минулого. Але полегшення не приходить. Приходить пустка.

Я дивлюся на своє відображення у дзеркалі. Макіяж ще тримається, очі червоніють лише зрадницьки по краях.

“Тримайся, – кажу собі. – Ти вмієш”. 

Я вмію не плакати. Я вмію не говорити. Я вмію жити з болем так, щоб ніхто не здогадався, що він роз’їдає мене зсередини.

Він не спитав, чому я це зробила. Жодного разу.

Можливо, я чекала цього питання всі п’ять років. Можливо, жила ним. А тепер зрозуміла: він не хоче знати. Бо правда – це шлях назад. А він вибрав іти вперед.

Я обполіскую обличчя холодною водою, глибоко вдихаю. Ще раз. І ще. Думка про вечірку – абсурдна і болісна – лягає зверху, як новий обов’язок. Знайти зал. Розіслати запрошення. Усміхатися. Вдавати, що це – свято змін, а не моя особиста катастрофа.

Я витираю руки паперовим рушником і випрямляю спину.

Повертаюся в приймальню, сідаю за стіл, відкриваю ноутбук. Пальці слухаються. Робота рятує. Вона завжди рятувала. Я складаю список майданчиків, відкриваю пошту, починаю писати нейтральні, правильні листи. Такі, в яких немає мене. Лише функція.

А десь поруч, за стіною – він. Близький. Чужий.

Я знаю: так довго не витримають ні нерви, ні серце. І рішення, яке я відкладаю, вже визріває. Не сьогодні, але скоро. Бо якщо залишуся, я зламаюся остаточно.

Я вдихаю ще раз і працюю далі. Поки можу.

Відкриваю один сайт за іншим, читаю відгуки, дивлюся фото залів, відмічаю адреси. Ресторани. Банкетні зали. Лофти. Я роблю нотатки, виписую плюси й мінуси, уявляю, як там стоятимуть столи, де буде сцена, чи вистачить місця для всіх. Зовні я виглядаю зібраною, зосередженою, майже спокійною. Усередині – порожньо й дзвенить від болю.

Так непомітно приходить друга половина дня. Коли робочий час добігає кінця, двері його кабінету відчиняються. Я піднімаю голову майже інстинктивно – і наші погляди зустрічаються рівно на мить. Коротка, суха секунда.

Даня киває. Просто киває. Без емоцій. Без затримки. І вже збирається піти.

Я встигаю подумати, що, можливо, так буде легше. Якщо ми обмежимося цими кивками. Якщо кожен день закінчуватиметься без слів.

Але доля, схоже, має інші плани.

У приймальні з’являється Єгор. І не сам. Поруч із ним – висока, довгонога білявка. Ідеально вкладене волосся, впевнена хода, бездоганний вигляд. Я ніколи її не бачила. Вона тримається за його лікоть так природно, ніби робить це завжди. Я одразу помічаю: вони схожі. Риси обличчя, усмішка, легкість у рухах. Вона його сестра? 

Я ще встигаю зробити цей висновок, бо вже наступної миті вона відпускає Єгора і прямує… до Дані.

Вона стає поруч з ним – надто близько. Піднімається навшпиньки і без жодних вагань цілує його в губи.

Впевнено. Власницьки. Так, ніби він їй належить. Так, ніби має на це повне право.

Світ під ногами хитається.

Я відчуваю це фізично – як різкий провал, як удар під дих. Серце стискається так сильно, що на мить я забуваю, як вдихати. У голові – порожньо. Абсолютно.

Я не відводжу погляду. Не можу. Бо до цього моменту не дозволяла собі думати, що в Дані справді може бути нове життя. Нове кохання. Інша жінка, яка торкається його так легко і відкрито.

Я змирилася з тим, що в мене нікого не буде. Навчилася жити з цією думкою. Зробила її своєю реальністю.

Але він… Він, здається, таки почав усе спочатку. І не просто пішов далі – він відпустив минуле. Остаточно.

Я відчуваю, як усередині щось ламається з сухим, тихим тріском. Не боляче, ні. Болить уже давно. Тепер просто кінець.

Я опускаю погляд на екран комп’ютера, на відкриті вкладки з ресторанами, і розумію: усе, що я тут роблю, усе, за що тримаюся – це лише спосіб не дивитися правді в очі. А правда – проста й нестерпна.

Його життя триває. Моє – застигло в тому дні, коли я пішла. І цього разу світ руйнується неголосно. Він просто тихо складається всередині мене.