Розділ 11

Єва

Я повертаюся в приймальню і не можу знайти собі місця.

Ходжу туди-сюди, перевіряю пошту, перекладаю папери, які вже перекладала двічі. Лише тепер до мене доходить, що з тим обідом я, мабуть, переборщила. Не треба було цього робити. Не треба було просити Давида передати пакунок. Я ж мала знати – Даня цього не оцінить. Для нього це не турбота. Для нього це втручання в особисте життя до якого я більше не маю жодного стосунку.

І, якщо бути чесною до кінця, я справді більше не маю жодного права хвилюватися, поїв він чи ні.

Телефон на столі здригається від короткого виклику з його кабінету.

– Єво, зайди, – звучить рівно його голос.

Серце падає кудись униз. Я встаю майже автоматично і йду до його кабінету, вже готуючись до холодного тону, до зауважень, до того, що мені вкотре нагадають про межі.

Відчиняю двері й одразу бачу лотки з їжею. Стоять на столі майже недоторкані.

Мені не потрібно нічого аналізувати – я одразу розумію: він до них практично не торкався. Серце стискається боляче, майже фізично. Але я змушую себе підійти ближче, не зупинятися, не показувати, як це мене ранить.

Даня сидить за столом і дивиться на мене уважно. Прискіпливо. Так, ніби намагається щось зчитати з мого обличчя. Я не чекаю, поки він заговорить. Мовчки беру пакет і починаю складати лотки назад. Один за одним. Обережно. Швидко. Уникаючи його прямого погляду.

– Вибач, – кажу тихо, не піднімаючи очей. – Я зараз усе заберу.

Він ніяк не коментує. Не дякує. Не злиться. Не зупиняє. Тиша між нами стає важкою.

– Сідай, – каже він нарешті.

Я завмираю.

– Нам треба поговорити.

На мить я забуваю і про лотки, і про пакет, і про все інше. Повільно ставлю його на підлогу й так само повільно сідаю навпроти. Спина рівна. Руки на колінах. Я готова почути що завгодно.

Докори. Наказ. Холодну відстороненість.

Але не те, що він каже наступної миті: 

– Єво, нас з тобою поєднує минуле, але я одразу хочу розставити всі крапки над “і”. В цьому офісі ми з тобою просто колеги, і я хотів би, щоб так було і надалі. Ти потрібна нам, щоб налагодити роботу з клієнтами, і я схиляюсь до того, що нам не варто копирсатися в минулому. Це заважатиме роботі. 

Я не знаю, що сказати. Даня готовий усе мені пробачити заради спільної роботи? 

– Це не означає, що я все забув, – продовжує, ніби прочитавши мої думки. – Ти для мене досі людина, яку я волів би більше не зустрічати, але якщо вже так склалося, то ми маємо скористатися цим. Для тебе також вигідно, щоб компанія процвітала. Це відобразиться на твоїй зарплаті. 

Я киваю. Насправді майже не чую, про що він говорить. Після того як Даня сказав, що не хотів мене бачити, кров хлинула до обличчя, і шкіра вкрилася сиротами. 

– Добре, – все, що можу з себе дістати. 

– От і чудово, – киває. – Я планую провести вечірку з нагоди великих змін, і хотів би, щоб ти цим зайнялася. Знайди хороший заклад, розішли запрошення усім працівникам. 

Даня продовжує щось говорити про вечірку, дає мені настанови, а я лише дивлюсь, як рухаються його вуста, і стримую потік сліз. Це все занадто важко. Стояти тут і вдавати, що мене не зачіпає його байдужість. 

Так, я сама винна. Він має повне право мене ненавидіти, але відколи ми зустрілися, Даня жодного разу не спитав мене, чому я так вчинила. Які в мене були причини. 

Можливо… можливо, я б змогла наважитися розповісти йому правду, а може й ні. Хай там як, між нами все занадто заплутано. І зараз, сидячи навпроти нього за столом, я твердо розумію, що не можу тут залишатися. 

Ні, не в цю мить, а взагалі. Все це закінчиться погано. Я просто збожеволію від того, що більше не маю права його торкатися. Що тепер ми чужі люди, і якщо його життя продовжується, чому я безмежно рада, то моє закінчилося в той день, коли я дізналася свій діагноз. 

– Ти все зрозуміла? Єво? – голос Дані повертає мене в реальність. Він дивиться на мене прискіпливо, але в погляді немає абсолютно нічого. Ні, тепла, ні холоду. 

Здається, він таки зміг прийняти ситуацію такою, якою вона є. На жаль, я так не вмію. 

– Так. Зрозуміла. Я все зроблю. 

Підводжусь і беру в руки пакет. На Даню не дивлюсь. 

– Я можу йти? – питаю нетерпляче. 

– Йди, – він киває, і я більше не чекаю жодної секунди. 

Залишаю пакет на своєму столі, а сама біжу до вбиральні. Мені терміново треба сховатися від усіх і зібратися, інакше я просто розсиплюся на дрібні частинки. 

Мої любі, у мене стартувала новинка. Весела та цікава історія кохання боса - бабія і його помічниці. Щиро вас запрошую приєднатися до прочитання)

ВЕСІЛЬНИЙ ПЕРЕПОЛОХ

Анотація до книги 

– Друже, ти ж розумієш, що не полетіти на весілля брата у тебе не вийде.
– Що ти пропонуєш?
– Ну… є у мене одна ідея, але пообіцяй, що ніколи не зізнаєшся Алісі, що це я її запропонував.
– До чого тут Аліса?
– Ти можеш взяти її з собою на це весілля і представити як свою дівчину.
Я кліпаю очима, чекаю, коли друг скаже, що це дурнуватий жарт, але він продовжує стукати пальцями по столу і мовчати. Тут я просто не витримую і вибухаю реготом. Знаю, це вже істеричне, але тримати емоції під контролем доволі важко.
– Взагалі-то, я серйозно, – Алекс закочує очі. – Аліса і не таке від тебе терпить. До того ж ти казав, що вона виконує всі твої забаганки, бо ти їй за це платиш. Все просто, друже. Заплати їй за те, щоб гарно зіграла твою дівчину – і мама більше не буде шукати тобі наречених.