Розділ 10.1

Давид виходить, тихо зачиняючи за собою двері, і я залишаюся сам.

У кабінеті стає надто тихо. Та тиша, в якій думки звучать гучніше за будь-який крик. Я кілька разів глибоко вдихаю, проводжу долонями по обличчю, намагаючись заспокоїтися. Злість уже не така різка, але всередині все ще пече.

Я знаю, що Давид має рацію. Емоціями тут нічого не вирішиш. Але якби ж усе було так просто.

Сідаю в крісло, дивлюся в стелю, потім – знову на стіл. На ці кляті контейнери з їжею. Вони стоять там, мов німий докір. Турбота, яку я не просив. Яка болить сильніше за байдужість.

Мені потрібно опанувати себе. Справді потрібно. Спокійно поговорити з Євою. Без криків. Без претензій. Без минулого, яке я тягну за собою, як якір. Те, що було – вже сталося. Назад нічого не повернеш.

Між нами більше нічого немає. І не може бути. Але є робота. І як би мені не хотілося цього визнавати, Єва зараз – ключова людина в компанії. Вона знає тут усе. Процеси, людей, слабкі місця. Без неї мені буде в рази важче налагодити роботу так, як я хочу.

Тож сваритися з нею, тиснути, затягувати конфлікт – не варіант. Ні як директору. Ні як дорослому чоловікові.

Я знову дивлюся на контейнери й тягнуся до телефону. Вже майже натискаю на її контакт – хочу викликати її сюди, щоб вона це прибрала. Просто формально. По-діловому. Без зайвих слів.

Але телефон раптом починає дзвонити. Я зупиняюся. На екрані – мама. І щось усередині миттєво теплішає. Напруга трохи відступає, ніби хтось поклав руку на плече й сказав: ти не сам.

Бо вона – єдина людина в цьому світі, якій я завжди радий. Без умов. Без пояснень. Без минулого, яке треба розгрібати.

– Привіт, мамо, – кажу, і навіть мій голос звучить м’якше.

І вперше за весь день я відчуваю, що, можливо, зможу впоратися.

– Як ти там, сину? – питає мама, і в її голосі стільки тепла, що мені на мить стає соромно за всі думки, які сьогодні крутилися в голові.

– Нормально, мамо, – усміхаюся, хоча вона цього не бачить. – Роботи багато, але все під контролем.

– Велике місто тебе не з’їло? – намагається жартувати вона. – А компанія? Ти готовий до цього всього? Чи, може, вже думаєш повертатися додому?

Я тихо хмикаю.

Мама ніколи не звикне до того, що я так далеко. Навіть зараз, коли минуло вже кілька років, у її голосі щоразу звучить надія – а раптом цього разу я скажу: так, збираюся. Але правда в тому, що останні три роки саме тут я працюю, шукаю можливості, помиляюся, знову встаю і досягаю більшого, ніж колись міг собі уявити.

– Я ж тобі казав, – відповідаю м’яко. – Мені тут потрібно бути. 

Вона зітхає, але без докору.

– Я знаю… – каже тихо. – Просто приїжджай частіше. Або хоча б телефонуй. Не зникай.

– Обіцяю, – кажу, і цього разу це не просто слово.

Відстань – не найкраще рішення, я це розумію. Особливо тепер. Але був період, коли я від неї практично не відходив ні на крок. Коли лікарні стали нашим другим домом, а кожен дзвінок змушував серце стискатися від страху.

Коли мама захворіла, це було для мене сильним ударом. Мабуть, навіть сильнішим, ніж усе, що сталося з Євою. Бо так склалося, що саме того дня, коли я дізнався про її хворобу, Єва пішла.

Один день. Два удари.

Я досі пам’ятаю, як сидів у коридорі лікарні, тримаючи телефон у руках, не знаючи, за що хапатися першим. І як потім повернувся додому – в порожню квартиру і до короткої, сухої записки.

Це залишило слід. Глибокий. Болісний.

Іноді я думаю про те, що за всі ці п’ять років вона жодного разу не поцікавилася, що з моєю мамою. Чи вижила вона тоді. Як ми це пережили. Чи взагалі пережили.

Можливо, вона навіть не задумувалася стосовно цього.

– Ти мене слухаєш? – м’яко питає мама.

– Так, – відповідаю я, повертаючись у теперішнє. – Просто задумався.

– Не перевтомлюйся, – каже вона. – І пам’ятай, що я завжди поруч. Навіть якщо далеко.

– Я знаю, мамо, – кажу щиро. – Я тебе люблю.

– І я тебе, сину.

Я кладу слухавку й кілька секунд просто сиджу, дивлячись у стіл. І раптом розумію: деякі речі болять не тому, що ми їх втратили, а тому, що так і не змогли пояснити.

Не даючи собі можливості передумати, я набираю Єву і сухо прошу зайти до мене. Тільки-но закінчую дзвінок, серце підстрибує до горла. Я не знаю, чи зможу коли-небудь ніяк на неї не реагувати. 

Хотів би навчитися, але старі рани досі кровоточать.