Розділ 10

Данило

Я стою біля вікна й дивлюся вниз, сам не розуміючи, навіщо це роблю.

Хвилину тому в офіс зайшов Єгор разом із подругою Єви. Вони сміялися, щось обговорювали, виглядали легко. Я машинально проводжаю їх поглядом, але моя увага вже не там.

Бо слідом ідуть Давид і Єва. Вони йдуть поруч, не надто близько, але й не віддалено. Розмовляють. Я не чую слів, але бачу її жести, легкий нахил голови, зосереджений вираз обличчя. І все було б нічого, якби не одна дрібниця. Або не дрібниця зовсім.

Вони зупиняються, і Давид раптом торкається її ліктя.

Нічого особливого. Легкий, майже випадковий дотик. Але щось у мені миттєво напружується. Так різко, що я стискаю пальці в кулак, навіть не усвідомлюючи цього.

Мені не подобається ця картина. І найгірше – я чудово розумію, що не маю на це жодного права. Це не моя справа. Не моє життя. Не моє місце поруч із нею.

Мене це не повинно хвилювати. Але хвилює.

Вони розмовляють недовго. Давид щось каже, Єва слухає, виглядає трохи розгубленою, ніби сталося щось несподіване. Потім він відпускає її руку й першим заходить всередину. Єва ще кілька секунд стоїть на місці. Саме стоїть – не рухається, дивиться перед собою, ніби переварює момент. Наче це було щось більше, ніж просто розмова. Потім вона теж заходить у будівлю.

Я різко відходжу від вікна, повертаюся до столу й роблю вигляд, що повністю занурений у роботу. Папери. Цифри. Планування. Усе важливе й термінове.

Роботи справді багато, але зараз я не можу думати ні про що, крім цього клятого жесту.

Чому це так мене зачепило?

Не минає і десяти хвилин, як у двері кабінету стукають.

– Заходь, – кидаю я, не піднімаючи голови, бо чудово знаю, хто там.

Давид заходить і мовчки ставить на стіл пакет із логотипом кафе. Той самий, який я бачив у нього в руках кілька хвилин тому.

– Тобі треба підкріпитися, – каже він із легкою усмішкою. – Інакше помреш із голоду ще до вечора.

– Я не дитина, – бурмочу і закочую очі.

Але пакет уже відкритий. Я дістаю контейнер за контейнером, і кабінет миттєво наповнюється запахом теплої, майже домашньої їжі. Шлунок зрадницьки бурчить, ніби спеціально видаючи мене.

Давид хмикає.

– Я так і знав.

Я мовчки сідаю й починаю їсти. Їжа справді смачна. Надто смачна, щоб не визнати цього хоча б подумки.

Давид сідає навпроти й спостерігає, як я їм, із тим самим виразом обличчя людини, яка щойно довела свою правоту.

– До речі, – каже він невимушено, – у тебе хороша помічниця. Це вона здогадалася взяти тобі їжу. 

Я завмираю на пів русі.

– Що? – видихаю. 

Апетит зникає миттєво, ніби хтось різко перекрив кисень. Я повільно кладу виделку, дивлюся в контейнер – і більше не бачу їжі. Бачу лише її. Її жест. Її турботу, на яку вона не має жодного права.

Спершу – розгубленість. Тупа, неприємна. А за нею – злість. Гостра. Пекуча.

Вона не повинна думати, поїв я чи ні. Не повинна перейматися моїм здоров’ям. Не повинна вдавати, що між нами все ще є щось, що дозволяє їй таке.

Я повільно відсовую від себе всі контейнери, ніби вони обпікають.

– Що таке? – Давид одразу хмуриться.

– Я наївся, – відповідаю коротко.

– Серйозно? – він дивиться скептично. Потім зітхає. – Тепер розумію, чому вона просила не казати, від кого їжа.

Я стискаю щелепи, проводжу рукою по волоссю, різко і нервово.

– Забирай це, – кажу глухо. – Мені не треба.

– Ні, – спокійно відповідає Давид.

Я піднімаю на нього погляд.

– Що – ні?

– Ні, я це не заберу, – повторює він. – І я хочу знати, що відбувається. Чому ти так ненавидиш Єву.

Я гірко всміхаюся.

– Я її не ненавиджу.

– Брешеш, – каже він рівно. – Або принаймні дуже стараєшся, щоб це так виглядало. Вона хороша, Даню. Вона дбає про тебе. І, якщо ти не помітив, вона або затуркана, або налякана. Або й те, й інше.

Мені хочеться, щоб він замовк.

– Можливо, – продовжує Давид, не підвищуючи голосу, – тобі варто з нею нормально поговорити. А не дутися, як хлопчику.

Це стає останньою краплею. Я різко підводжуся й б’ю долонями по столу. Гучно. Так, що папери підскакують, а в руках одразу з’являється тупий біль.

– Ти нічого не знаєш! – кричу я. – І нічого не розумієш! Тому не лізь туди, де тобі не місце!

Мене трясе. Від злості. Від безсилля. Від того, що він, чорт забирай, говорить надто близько до правди.

Давид теж підводиться. Але, на відміну від мене, він абсолютно спокійний. 

– Ця емоційність нічого доброго тобі не принесе, – каже він тихо. – Ти можеш і далі копирсатися в минулому, злитися й карати всіх навколо. Або можеш нарешті його відпустити.