Розділ 9.1

Ілона одразу бере на себе роль двигуна розмови – легко, природно, з усмішкою. Вона жартує, ставить запитання, реагує швидко і щиро. Саме така вона і є – відкрита, без внутрішніх вузлів. Я ловлю себе на думці, що заздрю їй. Трохи.

Я ж переважно мовчу. Слухаю. Кручу чашку з кавою в руках і час від часу роблю ковток, більше для вигляду, ніж від бажання. І постійно відчуваю на собі погляд Давида.

Не нав’язливий. Не грубий. Просто уважний.

Я не очікувала побачити їх тут, але змирилася. Тепер ці двоє все одно будуть поруч – у коридорах, на нарадах, у кабінетах. І, якщо вже вибирати, то краще вони, ніж Данило. Бо Даня – це надто багато. Надто боляче. Надто очевидно.

Мені здається, всі навколо це бачать. Навіть якщо ніхто нічого не каже.

– А як вам узагалі працюється в компанії? – питає Єгор, дивлячись то на мене, то на Ілону. – Можливо, є якісь пропозиції? Що б ви змінили в першу чергу?

Ілона не замислюється ні на секунду.

– Якщо чесно, все чудово, – каже вона з ентузіазмом. – Я навіть рада, що керівництво змінилося. Молоді керівники – це завжди добре. Новий погляд, нові ідеї.

Вона говорить щиро. І… так, вона кинула на нього око. Це помітно. Вона дивиться на Єгора трохи довше, ніж потрібно, усміхається трохи ширше. Йому це, здається, не заважає.

Я мовчу. І саме тоді Давид повертається до мене:

– А ти що думаєш, Єво? – питає м’яко, без тиску. – Тобі ж компанія добре знайома.

Усі дивляться на мене. Я повільно ставлю чашку на стіл і на мить замислююся. Говорю не відразу – не тому, що не знаю, що сказати, а тому, що хочу бути чесною.

– Можливо, Ілона має рацію, – кажу я спокійно. – У компанії справді великі проблеми. І якщо нічого не змінювати, люди просто залишаться без роботи.

Я дивлюся на Давида, потім – на Єгора.

– Тому так, зміни потрібні. І якщо є шанс усе виправити – я тільки “за”. Я допомагатиму, чим зможу.

Це правда. Чиста, без підтекстів. Давид киває, уважно дивлячись на мене.

– Це цінно, – каже він. – Дуже.

Я ледь усміхаюся у відповідь і знову беру чашку.

Обід триває. Розмова тече далі – про дрібниці, про місто, про каву. Ілона сміється, Єгор підтримує, Давид час від часу кидає на мене той самий уважний погляд.

Коли обід добігає кінця, я раптом ловлю себе на дивному імпульсі. Такому, якого не планувала. Який просто з’являється – і ти або слухаєш його, або ні.

Я підводжуся і підходжу до стійки, прошу офіціантку дати мені меню. Ілона здивовано дивиться мені вслід, але нічого не каже. Я швидко обираю кілька страв – простих, ситних, без зайвих вигадок – і прошу запакувати з собою. Мені обіцяють, що за десять хвилин усе буде готово.

Ілона залишається за столом із Давидом та Єгором, тож у мене з’являється кілька хвилин на самоті. Я йду до вбиральні.

Зачиняю двері, підходжу до дзеркала й просто стою. Дивлюся на себе – уважно, майже прискіпливо. Макіяж на місці, обличчя спокійне, але очі видають більше, ніж хотілося б. У них – втома. І ще щось. Рішення.

– Ти знову робиш дурницю, – кажу собі тихо.

А потім хитаю головою.

Можливо. Але чомусь мені здається, що це правильно.

Я ніколи не була поганою людиною. Ніколи не хотіла комусь зробити боляче. І я дуже хочу вірити, що Даня це знає. Десь глибоко. Навіть якщо не хоче визнавати.

Але один-єдиний вчинок перекреслив усе. Я не можу забрати свої слова назад. Не можу вибачитися так, як хотілося б. Бо розумію: має бути саме так, як є зараз.

Щоб він не наробив дурниць. Щоб не зламав собі життя, тримаючись за мене.

Я виходжу із вбиральні й повертаюся до зали саме в той момент, коли мені простягають пакет із замовленням. Ілона, Давид і Єгор уже стоять біля дверей, збираючись повертатися в офіс.

Я підходжу ближче і, не даючи собі часу передумати, простягаю пакунок Давиду.

– Ось, – кажу спокійно. – Це… для Данила. 

Він здивовано дивиться на пакет, потім на мене.

– Для Данила? – перепитує. – Що це?

Я ковтаю повітря і ледь усміхаюся.

– Обід, – відповідаю просто. – Він сьогодні точно не встигне нормально поїсти.

Давид на мить завмирає, а потім усміхається – щиро, трохи розгублено.

– Це неочікувано, – каже він. – Дякую, Єво. 

– Немає за що. Але буде краще, якщо ви не скажете Данилу, що це я передала. Він… може не зрадіти.

Давид хмуриться. Ми стоїмо під дверима кафе і добре, що Ілона з Єгором уже пішли. Не дуже хочеться, щоб вони чули, що я скажу. 

– Впевнена? – Давид хмуриться. – Це дуже мило з твого боку. 

– Так. Впевнена. 

Давид киває, і ми таки виходимо на вулицю. Деякий час йдемо мовчки, але вже за кілька метрів до входу в офіс він зупиняється і торкається мого ліктя. Я теж стаю.