Розділ 9

Роботи сьогодні багато не лише в мене. Я лише встигаю відкрити кілька листів і розкласти папери, як на порозі приймальні з’являються Давид і Єгор. Обоє виглядають так, ніби добре відпочили і готові працювати.

– Доброго ранку, Єво, – усміхається Давид. – Можна кави?

– І мені, будь ласка, – додає Єгор.

– Звісно, – відповідаю я автоматично.

Вони заходять до кабінету Дані, а я беруся за кавомашину. Кілька хвилин – і я знову заходжу в кабінет із тацею в руках.

Цього разу Даня на мене навіть не дивиться. Він сидить, схилившись над паперами, щось підкреслює, робить нотатки, швидко перегортає сторінки. Зосереджений. Серйозний. Зібраний. Таким мені подобається бачити його ще більше, ніж я готова собі зізнатися.

Я завмираю на зайву секунду. Дивлюся на нього і думаю про те, як дивно переплітається життя. Як людина, з якою ти колись мріяла про зовсім прості речі, тепер сидить перед тобою і вирішує долі компаній, людей, процесів.

– Кхм… – покашлювання Давида повертає мене в реальність.

Я здригаюся, розуміючи, що занадто довго витріщалася на Даню. Добре, що він нічого не помічає – повністю занурений у роботу. Я відчуваю, як щоки зрадницьки палають.

Ставлю чашки на стіл і, не піднімаючи погляду, швидко виходжу з кабінету. Повертаюся до приймальні й одразу ж занурююся в роботу.

Копії. Листи. Запити. Потім – архів. Теки з пожовклими написами, старі контракти, пил, який осідає на пальцях. Я гортаю документи, звіряю дати, роблю позначки. До обіду час пролітає майже непомітно.

Я намагаюся просто працювати. Викинути з голови все зайве. Думати лише про завдання. Але виходить так собі.

Бо думки знову й знову повертаються до одного: Даня тут. Даня поруч. За кілька дверей. Надто близько.

Іноді мені здається, що варто лише підвестися, піти до нього і сказати правду. Усю. Без прикрас. Без страху. І, можливо… можливо, він би мені пробачив.

Але потім приходить інша думка. Тверезіша. Болючіша. Навіть якщо я розповім. Навіть якщо він зрозуміє. Навіть якщо пробачить. Нічого не зміниться.

Я пішла від нього, щоб він був щасливий. І зараз це все ще правда. Дані потрібна дівчина, яка зможе подарувати йому майбутнє. Дім. Дітей. Те життя, про яке він мріяв.

А я… Я цього дати не можу.

Я закриваю чергову теку і повільно видихаю. Мабуть, саме тому я мовчу. І саме тому працюю далі, вдаючи, що цього болю можна не помічати.

Коли настає обідня перерва, я з полегшенням зачиняю приймальню і спускаюся на перший поверх. В голові гуде, плечі ниють від напруги, але є одна річ, на яку я справді чекаю. Смачна кава і розмова з подругою. 

Ілона вже чекає мене біля входу, махає рукою й усміхається так, ніби в цьому дні ще може бути щось хороше. Ми разом виходимо з будівлі й ідемо в невелике кафе через дорогу.

Я рада цій перерві. Радію, що маю людину, якій можу хоча б трохи вилити душу. Тут, у цьому місті, Ілона стала для мене чимось значно більшим, ніж просто колега. Вона вміє слухати. Не перебиває. Не тисне. Просто поруч, а інколи це найважливіше.

Ми сідаємо за столик біля вікна, робимо замовлення – кава і щось солодке, бо мені сьогодні гостро бракує цукру для життя. Я тільки відкриваю рота, щоб почати розповідати, як… Двері кафе відчиняються в черговий раз. Я підіймаю погляд – і завмираю.

Давид і Єгор тут.  На щастя, Дані з ними немає.

Я повільно видихаю, навіть не помічаючи, що затримувала подих. Напруга трохи спадає, хоча й не зникає повністю. Вони теж помічають нас майже одразу й упевнено прямують до нашого столика. Ілона миттєво оживає – випрямляється, усміхається ширше, кидає на мене короткий погляд, у якому читається чистий інтерес. Ці двоє їй однозначно подобаються.

А от я… я не впевнена, що рада їх бачити.

Я хотіла відпочити від роботи. Від офісу. Від усього цього напруження. Але, здається, сьогодні мені це не світить.

– Доброго дня, – першим вітається Давид, як завжди відкритий і усміхнений. – Можна до вас приєднатися? Ми тут уперше, вирішили зайти пообідати.

Я дивлюся на Ілону, потім знову на нього. Звісно ж, я не можу відмовити.

– Так, звичайно, – киваю.

Давид сідає поруч зі мною. Єгор займає місце навпроти – поруч з Ілоною, яка вже виглядає так, ніби обід обіцяє бути значно цікавішим, ніж планувалося.

Я беру чашку з кавою обома руками й роблю ковток, намагаючись налаштуватися.

– А де ваш бос? – зацікавлено питає Ілона, поглядаючи на мене. 

– Данило залишився в офісі. Вирішив ще трохи попрацювати, – відповідає Єгор. 

Я ж непомітно для інших видихаю. Добре, що Дані тут немає, а з цими двома мені не так важко перебувати на одній території.