Розділ 8.1

В приймальні порожньо. Я вмикаю світло, ставлю сумку на своє місце, вмикаю комп’ютер. Звичні рухи трохи заспокоюють. Наче я знову тримаю щось під контролем. Або ж дуже хочу так думати.

Готую собі каву. Міцну. Таку, щоб прокинутися остаточно.

Я точно знаю, що скоро Даня з’явиться тут. Я і чекаю цього моменту, і водночас боюся його до тремтіння в пальцях. Бо розумію: тепер так буде кожного дня. Вчора мені пощастило – я втекла раніше, не потрапила йому на очі. Сьогодні ж попереду цілий день. І ми маємо провести його разом. За роботою.

Я дуже хочу, щоб усе обмежилося лише цим. Лише роботою. Без поглядів, без підтекстів, без минулого, яке лізе крізь кожну шпарину.

Двері відчиняються. Я навіть не здригаюся, а завмираю. Даня заходить у приймальню. Наші погляди перетинаються, і на одну коротку мить світ ніби зупиняється. Я не дихаю. Він – теж. У цій тиші надто багато всього, що ми не сказали й не скажемо вголос.

А потім він опановує себе. Як завжди. Повільно підходить ближче, зупиняється на діловій відстані й говорить рівним, спокійним тоном, у якому немає нічого зайвого:

– Я теж не відмовився б від чашки кави. Зачекаю в кабінеті.

І все. Ні емоцій. Ні дорікань. Ні пауз.

Ну звісно ж. Я й не думала, що Даня буде мене уникати. Поки я працюю тут, я – його помічниця. Його підлегла. І я повністю йому підпорядковуюся.

– Добре, – відповідаю я тихо.

Свою чашку кави я залишаю на столі в приймальні – вона раптом здається зайвою. Непотрібною. Я готую іншу. Для нього. Обережно. Зосереджено. Щоб не думати про те, що кожен такий дрібний жест тепер має зовсім іншу вагу.

Це тільки початок дня. І я вже відчуваю, як він випробовує мене на міцність.

Я заходжу в кабінет і під його прямим поглядом повільно проходжу до столу. Кроки здаються гучнішими, ніж мають бути. Ставлю чашку перед ним обережно, ніби це щось крихке, що може розбитися від одного неправильного руху.

Я не сідаю. Залишаюся стояти, притискаючи до себе тацю, наче вона справді здатна мене захистити. Від нього. Від цього погляду. Від усього, що зависло між нами.

Даня киває на крісло навпроти.

– Сідай.

Він робить ковток кави й на мить замислюється про щось своє. У цій паузі мені хочеться зникнути. Я повільно сідаю, рівно, складаю руки на колінах і чекаю. Не дивлюся на нього. Бо якщо подивлюся – можу не витримати.

– Отже, – починає він діловим тоном, – сьогодні ми з Давидом і Єгором продовжимо перегляд документів. Паралельно будемо шукати виходи на нових партнерів. Із більшістю старих ми співпрацю завершуватимемо.

Я киваю. Він говорить далі, і з кожним реченням мені стає зрозуміліше: роботи буде багато. Дуже багато. Даня не просто прийшов керувати – він прийшов змінювати все. Процеси. Людей. Підходи. Саму логіку роботи компанії.

Добре це чи погано – я не знаю. Але те, що було раніше, привело компанію до краю. Тож, можливо, інакше вже не можна.

Я лише киваю, коли він перераховує мої завдання на сьогодні. Документи. Копії. Призначення зустрічей. Пошук застарілих контрактів. Архіви. Листи. Список чималий, але чіткий. Конкретний. Робочий.

І з одного боку, я навіть рада цьому. Радію тому, що в мене не буде часу сидіти під дверима його кабінету й чекати, чи покличе він мене ще раз. Не буде часу прокручувати в голові кожен його погляд, кожне слово.

Робота – це рятівне коло.

А з іншого боку… я не розумію, як ми тепер будемо працювати разом. Як щодня дивитися одне на одного, знаючи все те, що знаємо. Як вдавати, що між нами нічого немає, коли воно є – важке, болюче, незавершене.

Думка піти нікуди не зникає. Вона сидить десь глибоко всередині, тиха, наполеглива. Як запасний план. Як вихід, який я поки що тримаю при собі.

– Питання є? – запитує Даня, піднімаючи на мене погляд.

– Ні, – відповідаю я чесно. – Все зрозуміло.

Він киває.

– Тоді за роботу.

Я підводжуся, забираю порожню тацю й іду до дверей. Уже на порозі ловлю себе на думці, що, можливо, саме так – через роботу, через дистанцію, через буденні завдання – ми зможемо якось вижити в цій новій реальності.

Питання лише в тому, чи надовго мене вистачить.