Розділ 8

Єва

Я повертаюся додому майже на автопілоті. Щойно зачиняю двері – і на мене налітає Мік. Він стрибає, крутиться, тицяє мокрим носом у долоні, а я усміхаюся, бо також скучила за ним.

– Привіт, – кажу я тихо й опускаюся навпочіпки, обіймаючи його за шию.

Це єдиний момент за день, коли мені стає трохи легше.

Я переодягаюся в зручний одяг – м’які штани, светр. Одягаю Мікові нашийник, беру повідець, і ми залишаємо квартиру. Йдемо звичним маршрутом у парк. 

Сьогодні я особливо виснажена. Не просто втомлена – спустошена. Цей день забрав у мене всі можливі сили. Фізично я ще тримаюся, але всередині – порожньо й боляче, ніби хтось пройшовся по мені важкими черевиками. І найгірше навіть не це. Найгірше – усвідомлення, що це був лише перший день.

А далі буде ще. Завтра. Післязавтра. Наступного тижня.

Цей день тепер – частина мого життя. Частина моєї реальності. І я не можу просто викреслити його, як поганий сон. Єдине логічне рішення – звільнитися.

Я думаю про це, поки Мік бігає алеями, поки повітря трохи охолоджує розпечену голову. Звільнитися. Піти. Знову зникнути з життя Данила, як колись. Але чомусь… я не поспішаю.

Сьогодні, коли ми виходили з офісу, Ілона наздогнала мене біля входу. Вона дивилася уважно, ніби бачила більше, ніж я хотіла показати.

– Єво, – сказала вона тихо, – не рубай з плеча. Не поспішай із рішенням. Почекай. Подивися, що буде далі.

Я тоді лише кивнула.

– Можливо, – додала вона, – він дасть тобі спокій. Можливо, все якось владнається.

Можливо. Я б дуже хотіла в це вірити, але я знаю правду. Я знаю, як сильно йому боляче. Я знаю, що я зробила.

Таке не забувається. Не стирається часом. Не лікується мовчанням.

Мік підбігає до мене, кладе голову на коліна, дивиться в очі. Я машинально гладжу його за вухом й дивлюся в темряву між деревами.

Я ще не знаю, що робитиму далі. Не знаю, чи вистачить мені сил залишитися. І чи вистачить сміливості піти. Але одне знаю точно: як би я не намагалася, від цього вже не втекти.

Новий ранок починається важко. Я майже не спала. То провалювалася в сон на годину, то різко прокидалася, дивлячись у темряву, ніби чекала, що хтось покличе мене на ім'я. У голові – уривки вчорашнього дня, його погляд, тиша між словами. Коли будильник нарешті дзвонить, я почуваюсь так, ніби взагалі не відпочивала.

Настрій – гірше, ніж поганий. У дзеркалі бачу темні кола під очима, сіру шкіру, втому, яку не сховаєш усмішкою. Доводиться робити макіяж більш насичений, ніж зазвичай. Консилер. Трохи більше тону. Чіткіші лінії. Я не хочу, щоб хтось бачив, наскільки мені важко. Принаймні зовні все виходить пристойно. Майже нормально.

Дорога на роботу минає у тиші. Я думаю про дрібниці – про зустрічі, листи, каву. Про все, тільки не про нього, але це не працює.

Коли я під’їжджаю до офісу, погляд сам тягнеться до парковки. І я бачу чорний позашляховик BMW, який плавно зупиняється біля входу.

Серце стискається ще до того, як дверцята відчиняються, наче відчуває, хто там всередині. З салону виходить Данило. Він зачиняє автівку, щось перевіряє, кладе ключі в кишеню і прямує до входу. Упевнений. Спокійний. На своєму місці. І саме в цей момент помічає мене.

Він різко зупиняється. Між нами – кілька метрів. Зовсім небагато. Але мені здається, що між нами сотні кілометрів. Його погляд холодний. Порожній. Ніби в ньому більше немає нічого, що колись було моїм.

І від цього боляче. Дуже.

Я не відводжу очей. Не маю права. Я приймаю цей погляд, як вирок, як щось заслужене. Бо я знаю: інакше не може бути. Він повинен мене ненавидіти. Повинен думати, що я пішла заради кращого життя. Повинен вірити, що я зламала нас обох зі своєї волі.

Бо якщо він колись дізнається правду… якщо зрозуміє, чому я його покинула насправді… Я не впевнена, що ми обоє це витримаємо.

Я відвертаюся першою і йду до входу. Крок рівний. Спина пряма. Усередині – тремтіння, але я не дозволяю йому вирватися назовні.

Сьогодні – ще один день. І я знову роблю вигляд, що зможу його пережити.