Розділ 7.1

Я сиджу у своєму кабінеті й дивлюся у вікно, але насправді не бачу нічого з того, що відбувається зовні. У голові – лише вона.

Я знову й знову прокручую варіанти, яку причину вигадати, щоб покликати Єву до себе. Будь-яку. Навіть дурну. Навіть формальну. Лише щоб вона знову зайшла в цей кабінет, щоб я почув її голос, побачив, як вона стоїть рівно, тримаючи себе в руках.

Це по-дитячому. Низько. І я сам себе за це ненавиджу. Але бажання побачити її – надто сильне.

Я думав, що почуття давно перегоріли. Що роки зробили свою справу. Що я навчився жити без неї. Але ні – вони просто змінили форму. Моє колишнє безмежне кохання перетворилося на щось темніше, важче. Це вже не любов у чистому вигляді. І не ненависть. І не зневага.

Це щось між ними. Щось, що стискає груди і не дає нормально дихати.

Я колись справді вірив. Я уявляв її своєю дружиною. Матір’ю моїх дітей. Наш дім, галас, безлад, сміх. Я хотів багато дітей – і вона це знала. Я говорив їй про це. Не раз.

Саме заради неї я рвався вперед. Брався за будь-яку роботу. Не спав ночами. Терпів. Хотів досягти більшого, щоб одного дня поставити перед нею весь світ і сказати: це твоє.

А вона… Вона обрала “краще життя”.

Я пам’ятаю той день до дрібниць. Суху записку. Кілька рядків, написаних холодно і рівно. Про те, що їй набридло жити, рахуючи копійки. Що вона хоче більшого. Кращого. Іншого.

Без сліз. Без пояснень. Без мене.

Я тоді зламався. По-справжньому зламався.

І ось тепер я сиджу в кабінеті генерального директора компанії, а вона – моя помічниця. Моя підлегла. Жінка, яка змушена дивитися мені в очі й працювати на мене.

Хіба це не знущання долі?

Я усміхаюся криво й відводжу погляд від вікна. Беру телефон, кладу на стіл, знову беру. Відкладаю.

Я зітхаю і відкидаюся на спинку крісла, заплющую очі. Старі почуття не зникли. Вони просто стали небезпечними. І я не впевнений, хто з нас перший не витримає цієї зустрічі – я чи вона.

Робочий день тягнеться довго, але все ж має звичку закінчуватися. Коли я виходжу зі свого кабінету в приймальню, там порожньо. Надто тихо. Комп’ютер Єви вимкнений, стілець акуратно заправлений під стіл, на поверхні – жодної зайвої речі. Вона пішла.

Ні. Вона втекла.

Я хмикаю собі під ніс. Це навіть смішно. Завтра вона все одно повернеться. Сяде за цей самий стіл. Знову дивитиметься мені в очі. Знову робитиме вигляд, що між нами нічого не відбувається. Але сьогодні… сьогодні, мабуть, їй потрібна ця пауза. І, якщо чесно, мені – теж.

Емоцій надто багато. Занадто швидко все відбувається. Занадто різко. Я не готовий зараз розбиратися в них. Не готовий дивитися, як вона тікає від мого погляду, ніби я можу її скривдити. Взагалі-то, це в її пріоритеті.

Я зачиняю кабінет і прямую до ліфта. Давид уже чекає, щось перевіряючи в телефоні. Поруч із ним Єгор. 

Ми заходимо в ліфт утрьох. Двері зачиняються, кабіна повільно рушає вниз.

– Напружений день, – каже Давид, порушуючи тишу.

– Це лише початок, – відповідаю я рівно.

Ліфт зупиняється на першому поверсі. Двері відчиняються – і я бачу її. Єва стоїть біля рецепції в компанії якоїсь дівчини. Я впізнаю її – вона була на зборах, отже, також працює тут. Вони про щось говорять, і Єва на мить усміхається. Слабо. Втомлено.

Перше бажання – підійти. Просто підійти й сказати щось нейтральне. Або не нейтральне. Байдуже. Лише зупинити цей момент, коли вона знову вислизає з мого поля зору.

Але я не роблю цього. Я не маю на це права. І не маю потреби – не тепер.

Ми виходимо на вулицю. Вечір прохолодний, повітря різке, трохи заспокійливе. Я сідаю в авто, заводжу двигун, дивлюся перед собою. І саме в цей момент помічаю рух збоку. Єва виходить з будівлі сама. Озирається. На мить зупиняється, ніби шукає щось поглядом. Потім впевнено йде… до зупинки.

Я завмираю. У неї немає автомобіля. Це б’є дивно й несподівано. Наче хтось тихо, але боляче вдарив під ребра. Я дивлюся, як вона зникає серед людей, і в голові спливає одна-єдина думка, від якої стискається щелепа.

Вона пішла від мене, бо хотіла більшого. Кращого. Іншого життя. А зараз їде додому маршруткою. Я стискаю кермо й гірко всміхаюся.

Здається, їй таки не вдалося знайти того, хто зміг би дати їй більше. Або ж я взагалі нічого не розумію…