Розділ 7

Данило

Я сиджу навпроти фінансового директора, дивлюся в таблиці, але майже не бачу цифр. Він щось говорить – про обороти, про касові розриви, про ризики, а я киваю в потрібних місцях, ставлю уточнювальні запитання, навіть роблю нотатки. Автоматично. Тіло тут, у кабінеті. Голова – зовсім в іншому місці.

Я не очікував побачити Єву тут. Узагалі. Ні в цій компанії, ні в цьому місті, ні в цьому житті.

П’ять років я жив з упевненістю, що вона давно вийшла заміж. За когось кращого. Багатшого. Красивішого. Того, хто міг дати їй усе, чого я тоді не мав. Я уявляв її з обручкою, з новим прізвищем, з чужим життям, у якому для мене немає місця.

І, дивна річ, саме ця уява допомагала вижити. Я уявляв і ненавидів її. Ненавидів себе. Нас обох. Мені так боліло, що словами не передати. Та її суха записка з порожнім набором слів. Вона навіть не змогла сказати мені це в очі. Пояснити щось. Пішла, наче наші стосунки нічого для неї не означали. Наче мої мрії про наше спільне майбутнє ніколи не були і її мріями. 

А тепер вона тут. Незаміжня. Без кільця. Закрита. Стримана. Ніби зібрана в кулак і схована від усього світу. І це збиває з ніг сильніше, ніж будь-яка зрада.

– …тому тут я б рекомендував переглянути детальніше, – каже чоловік, що сидить поруч. Я ж досі не запам'ятав його імені.

– Так, – відповідаю, навіть не замислюючись. – Згоден.

Я думаю не про роботу. Я думаю про те, як вона сьогодні виглядала. Про цей костюм. Про втому в очах, яку не сховав жоден макіяж. Про те, як вона сиділа поруч і не дивилася на мене.

Ніби я – загроза. Або біль, якого вона боїться торкнутися. Вона інша. І водночас – та сама. Це злить. І лякає. Бо якщо вона не вийшла заміж…
Якщо вона не знайшла когось кращого… Тоді чому пішла?

Я стискаю щелепи й повертаюся до паперів, змушуючи себе зосередитися.

– Добре, – кажу рівно. – Продовжуй.

А всередині мене все крутиться навколо одного питання, яке я не ставлю вголос уже п’ять років:

Чому ти пішла, Єво?

І тепер, коли вона знову поруч – так близько, що я можу відчути її присутність навіть за стіною, я не впевнений, що зможу й далі робити вигляд, ніби мені байдуже.

– Працюєте? – тишу кабінету розриває голос Давида. Він прямує до нас з десятком тек у руках. Опускає все на стіл і розтирає руки. 

– Що це? – киваю на теки. 

– Фінансові звіти. Я трохи допоміг Єві з роботою, – відповідає з усмішкою. 

– У тебе що, своєї роботи немає? – дратуюсь, бо розумію, що вона навмисне передала звіти йому, щоб сюди не заходити. 

– Це просто допомога, – знизує плечима. – Чого ти завівся? 

Ай дійсно, чого я завівся? Останнє, чого я хочу – щоб хтось дізнався про мене і Єву. Про наше спільне минуле, яке я б і сам волів забути. 

– Продовжимо пізніше, – кажу фіндиректору, і той підводиться. Тільки-но за ним зачиняються двері, як Давид сідає на його місце і закидає ногу на ногу. 

– То що відбувається? Розкажеш? – питає, уважно за мною спостерігаючи. – Ти сам не свій, відколи ми тут. 

– Тобі здається, – відкидаюсь на спинку крісла і переводжу подих. 

– Та невже? – він хмикає. – Тоді маю сказати, що мені ще дещо здалося. Єва. Вона дуже напружена і налякана. Думаю, причина не в зміні керівництва. Причина в чомусь іншому. 

– Тобі ніхто не говорив, що ти надто багато пхаєш носа не у свої справи? – дратуюсь, бо не думав, що все настільки очевидно. 

– Я роблю це, тому що ти мій друг, – відповідає спокійно. – Що відбувається, Дане? 

Я хочу йому розповісти. Думаю, Давид зможе якось допомогти. Хоча б порадою. Але з іншого боку  мені боляче у все це знову поринати. Треба спробувати стримувати емоції. Так буде найкраще. 

– Нічого не відбувається, – кидаю сухо. – Візьмись краще за роботу. Треба повністю змінити сам процес, бо чим далі у це лізу, тим більше переконуюсь, що компанія тримається з останніх сил. 

– Саме тому ти й купив її так дешево, – хмикає Давид і підводиться. – Але ми тут, щоб усе налагодити, тому не переймайся. 

Давид йде, а я закриваю обличчя долонями. Почуваюсь паскудно, а до кінця робочого дня ще кілька годин. Думки про те, що Єва надто близько, знову не дають спокою. Я постійно дивлюсь на двері та очікую, що вона ось-ось з'явиться на порозі, хоч і добре знаю, що з власної волі вона сюди не зайде.