Розділ 6.1

Нарада закінчується майже непомітно. Даня підводиться першим, за ним – Давид і Єгор. Люди в залі теж починають вставати, хтось видихає з полегшенням, хтось жваво обговорює почуте. Я встаю разом з усіма й раптом ловлю себе на думці, що його прийняли. Без опору. Без відкритої недовіри. Навіть більше – з інтересом.

І, мабуть, головна причина в ньому самому. Він почувається тут впевнено. Так, ніби завжди був на своєму місці. Його слухали. Йому вірили. Його слова не зависали в повітрі – вони мали вагу.

Я й сама в якийсь момент заслухалася. Настільки, що не одразу помічаю, як він переводить на мене погляд і щось каже. Я здригаюся, ніби мене різко вирвали з власних думок, і дивлюся на нього розгублено.

– Єво, – повторює він уже чіткіше. – Передай, будь ласка, теку з документами.

Мені стає ніяково. Занадто помітно я на нього витріщалася.

– Так… звісно, – відповідаю швидко і простягаю йому теку.

Наші пальці знову майже торкаються. Знову – майже. І я ловлю себе на тому, що серце реагує швидше, ніж голова. Це дратує.

Люди виходять у коридор. Розмова миттєво стає менш офіційною. Даня зупиняється біля фінансового директора, вони про щось говорять, схилившись один до одного. Я зупиняюся неподалік – ніби чекаю, хоча сама не знаю, на що саме.

– Єво! – наздоганяє мене Ілона.

Вона сяє. Буквально.

– Ти це бачила? – шепоче з захватом. – Він просто… вау. Такий спокійний, такий впевнений. Сильний. З таким босом не страшно і в вогонь, і в воду.

Я дивлюся на Даню краєм ока і лише киваю.

– Так, – відповідаю чесно. – Він справив враження.

І це правда. На колег. На весь колектив. На мене – теж, хоч я й не хочу цього визнавати.

– Знаєш, – продовжує Ілона, – мені здається, нам пощастило. Не кожного дня приходять такі керівники.

Я всміхаюся. Втомлено. Без слів. Бо для неї він – просто новий директор. А для мене – людина, з якою пов’язане все моє життя. І саме це не дає мені спокою.

Я дивлюся на нього, на цей коридор, на знайомі обличчя і розумію: зараз я стою на роздоріжжі. Мені потрібно щось вирішити. Для себе.

Залишитися тут – означає бачити його щодня. Працювати поруч. Тримати обличчя, коли всередині все болить. Піти – означає знову тікати. Знову починати з нуля. Знову доводити собі, що я сильна.

Я бачу, як Даня разом із фінансовим директором, Олексієм Павловичем, прямують до його кабінету. 

– Єво, – кидає Даня через плече, навіть не обертаючись. – Приготуй нам кави.

Я завмираю лише на мить. Лише на одну коротку, зрадницьку секунду.

– Добре, – відповідаю рівно.

Звісно ж, я це роблю. Бо це моя робота. Бо я не маю права показати, що мене щось вибиває з колії. Я збираю себе докупи, як умію, готую каву, ставлю чашки на тацю й іду до кабінету.

Заходжу тихо. Чоловіки вже сидять за столом, схилившись над цифрами. Вони обговорюють фінансові питання, говорять швидко, професійно, і на мене майже не зважають. І, чесно кажучи, мене це навіть тішить.

Я ставлю чашки на стіл без зайвих рухів і вже збираюся вийти.

– Єво, – зупиняє мене Даня.

Я обертаюся.

– Принеси, будь ласка, всі фінансові звіти за минуле півріччя.

Я ледь помітно хмурюся. Це дивно. Фінансовими звітами займається бухгалтерія. Не я. Я знаю, де вони зберігаються, так, але це не моя зона відповідальності.

Я переводжу погляд на Олексія Павловича. Він мовчить. Лише стискає губи й ледь помітно киває – так, ніби все зрозумів. І в цю мить до мене доходить: Даня робить це навмисно. Він просто не хоче, щоб я сиділа без діла. Або… щоб я зникла з поля зору надовго.

– Добре, – кажу я спокійно. – Зараз принесу.

Я виходжу з кабінету, відчуваючи дивну суміш емоцій. Роздратування. Втому. І ще щось – незрозуміле і тягуче.

Він дає мені роботу. Тримає поруч. Контролює. І я не знаю, чого в цьому більше – професійної потреби чи особистого підтексту. Але одне я знаю точно: цей день тільки почався, і він буде довгим.

Я йду коридором у бік бухгалтерії, тримаючи в голові список того, що мені потрібно взяти і в кого саме. Кроки рівні, швидкі – робота знову рятує. Поки я зайнята справами, думки трохи стихають.

– Єво?

Я зупиняюся та обертаюся. Давид стоїть біля вікна, тримаючи в руках телефон, але дивиться на мене з щирою цікавістю, а не з діловою настороженістю.

– Куди ти так цілеспрямовано йдеш? – усміхається він.

– У бухгалтерію, – відповідаю я. – Мені знайшли роботу.

Я сама чую, як це звучить, і ледь помітно зводжу плечима.

– Фінансові звіти? – одразу уточнює він.

– За минуле півріччя, – киваю. – Хоча це не зовсім моя зона.

Він хмикає, ніби щось для себе підтвердив.

– Ходімо разом, – каже раптом. – Мені якраз цікаво ближче подивитися, як у вас усе влаштовано. І з людьми познайомитися.