Розділ 6

Ніч минає дуже повільно. Я не сплю – просто лежу з розплющеними очима й дивлюся в темряву, слухаючи, як повільно минає час. Мік кілька разів підходить, кладе голову мені на плече, ніби відчуває, що зі мною щось не так. Я гладжу його машинально, але думки знову й знову повертаються до одного. До Дані.

Під ранок я таки засинаю – важко, уривками. А прокидаюся з відчуттям, ніби мене переїхав поїзд. Першою з’являється думка: я нікуди не хочу йти. Просто залишитися вдома. Закритися. Вдати, що цього не сталося. Але вибору в мене немає.

Я встаю, довго стою під душем, дозволяючи гарячій воді текти по плечах. Вона не змиває втоми, але хоча б трохи притуплює біль. Перед дзеркалом затримуюся довше, ніж зазвичай.

Сьогодні одягаю костюм. Темні штани, біла блузка, піджак. Стримано. Зібрано. Правильно. Волосся збираю у високий хвіст, щоб жодного зайвого пасма не було. Макіяж роблю ретельно, надто ретельно. Консилер ховає темні кола під очима, тон вирівнює шкіру, помада додає кольору губам.

Не хочу, щоб Даня бачив, наскільки я розбита.

Зовні все виходить майже ідеально. Але коли дивлюся собі в очі, бачу правду: вони надто втомлені. Надто виснажені. Їх не сховає жоден макіяж.

Я їду на роботу мовчки, стиснувши пальці на ручці сумки. Сьогодні знайомство колективу з новим директором. Сьогодні все має бути бездоганно.

У конференц-залі я розставляю стільці, перевіряю документи, які залишила для Данила, ставлю воду на стіл. Кожен рух вивірений, знайомий. Я тримаюся за цю рутину, як за рятівне коло.

Повертаюся в приймальню й чекаю. Рівно о дев’ятій двері відчиняються. Данило заходить першим. Поруч із ним – Давид і Єгор. Всі троє виглядають упевнено, зібрано, так, як виглядають люди, які прийшли керувати.

– Доброго ранку, – каже Давид із легкою усмішкою.

– Доброго ранку, – додає Єгор.

– Доброго ранку, – відповідаю я, підіймаючись.

І лише тоді дивлюся на Даню.

– Доброго, – каже він холодно, майже відсторонено. Ніби ми не знайомі. Ніби між нами не було нічого.

– Чи все готово до зустрічі? – запитує він одразу, без прелюдій.

– Так, – відповідаю рівно. – У конференц-залі все підготовлено.

Він киває, навіть не затримуючи на мені погляду.

– Добре.

Вони проходять повз мене й заходять до кабінету. До його кабінету. Я залишаюся в приймальні сама й відчуваю, як напруга повільно спадає, залишаючи після себе спустошення.

Я сідаю за стіл, складаю руки перед собою і дивлюся в порожнечу. Перший день. Перший ранок. І я вже знаю – легко не буде.

У конференц-залі поступово стає тісно. Працівники заходять один за одним, сідають, озираються, тихо перемовляються між собою. У повітрі висить напруга – її можна майже торкнутися. Хтось жартує нервово, хтось мовчить, втупившись у телефон, хтось стискає теку так, ніби вона може врятувати.

Я їх дуже добре розумію, бо сама не знаю, чого чекати далі.

Усі сідають. Зал повільно стихає. Я помічаю Ілону – вона займає місце ближче до середини й одразу знаходить мене поглядом. У її очах – співчуття і запитання, які вона не наважується поставити вголос.

Я втомлено усміхаюся їй. Ледь помітно. Намагаюсь без слів запевнити, що все добре. І байдуже, що це неправда. Але іншого варіанту в мене немає.

Двері відчиняються, і в залі остаточно стає тихо. Даня заходить першим. За ним – Давид і Єгор.

Вони сідають по центру столу. Я займаю місце праворуч від Дані – так, як і має бути. Поруч. Щоб у разі чого подати документи, відповісти на запитання, допомогти. Професійно. Без емоцій. Принаймні зовні.

Він бере в руки папери, які я підготувала. Переглядає їх швидко, уважно, ніби бачить не вперше, але хоче переконатися. Його рухи чіткі, впевнені. Жодної метушні.

Я дивлюся на нього крадькома – і мене це знову вражає. Він зібраний. Спокійний. Сильний. Настільки інший, що мені на мить стає по-справжньому важко дихати. Це наче дві різні людини.

Той Даня, який колись чекав мене після зміни з простим букетом, втомлений, але щасливий. І цей Даня – чоловік, який сидить на чолі столу, оглядає зал впевненим поглядом і тримає в руках долю цієї компанії.

Він піднімає очі.

– Доброго ранку, – каже рівно, без підвищення голосу, але так, що його чують усі.

Зал завмирає.

– Дякую, що зібралися. Я розумію, що останні дні були напруженими для всіх вас, – продовжує він. – Тому хочу одразу перейти до головного.

Я відчуваю, як хтось у залі затамовує подих. І як роблю це ж саме.

Він говорить чітко, зважено, без пафосу. Про зміну власника. Про відповідальність. Про те, що компанія залишається працювати. Про перевірки, нові вимоги, дисципліну. Про те, що часи будуть непростими, але чесними.

Я слухаю його і ловлю себе на дивному відчутті. Мені боляче. Мені важко. Мені страшно. Але водночас я… пишаюся ним. Навіть якщо він дивиться на всіх – і на мене зокрема – так, ніби між нами ніколи нічого не було.