Розділ 5.1

Минає хвилин двадцять, коли двері кабінету відчиняються, і я миттєво випрямляюся. Першим виходить Дмитро Павлович. Тепер уже колишній мій бос. Він виглядає втомленим, але дивно спокійним, ніби тягар, який він носив останні місяці, нарешті звалився з плечей. За ним – Данило.

Я не дивлюся на Даню. Свідомо. Навмисно. Усіма силами тримаю свої очі далеко від нього.

Я підводжуся й роблю крок назустріч Дмитру Павловичу. Мені важливо зараз бути поруч із ним, ніби це дає відчуття завершеності. Крапки.

Він зупиняється переді мною і дивиться по-батьківськи уважно, майже болісно тепло.

– Єво… – каже тихо. – Пробачте мені, що все дійшло до цього.

Я хитаю головою.

– Вам не за що вибачатися, – відповідаю щиро. – Ви зробили все, що могли.

Він зітхає і на мить стискає губи, ніби збираючись із думками.

– Я хочу, щоб ти знала, – продовжує він, – Данило справив на мене гарне враження. Він здається хорошою людиною. І пообіцяв, що нікого не звільнятиме.

Моє серце смикається, але я не подаю вигляду.

– Усі залишаться на своїх місцях, – каже Дмитро Павлович далі. – Але будуть жорсткі перевірки. Дуже жорсткі. Тому всім варто бути готовими.

Я киваю.

– Голови полетять, – додає він уже без прикрас, – але тільки тих, хто справді погано виконував свою роботу.

Я знову киваю. Слів немає. Та й не треба. І так усе зрозуміло.

– Ти сильна, Єво, – каже він раптом. – І дуже професійна. Я радий, що працював із тобою.

У грудях щось стискається. Я роблю крок уперед та обіймаю його – коротко, стримано, але щиро. Він відповідає так само, легко торкаючись мого плеча.

– Дякую вам за все, – шепочу я.

Він усміхається, киває і йде. Його кроки віддаляються коридором, і разом із ними зникає ціла глава мого життя.

Я залишаюся. Посеред приймальні. Посеред тиші. Посеред того хаосу, що витає у повітрі.

Я повільно повертаюся. Данило стоїть біля дверей. Руки сховані в кишенях штанів, постава напружена, але стримана. Він не рухається. Не говорить. Просто дивиться на мене. Не зводить погляду.

І в цій тиші я розумію: це вже не втеча. Це – нова реальність.

І відтепер мені доведеться дивитися йому в очі. Щодня.

– Завтра о дев’ятій я проведу збори з усіма працівниками. Попередь усіх, – каже сухо. – Також я хочу почути звіти від фінансового директора. Найближчим часом. 

– Ти мене не звільниш? – питаю швидко, поки Даня не продовжив. 

– Хіба ти не чула Дмитра Павловича? – холодно питає. – Я пообіцяв йому залишити усіх. І тебе в тому числі. Принаймні поки що. 

– Думаєш, я причетна до того, що компанія збанкрутувала? – злюсь. 

– Я цього не говорив, – карбує – Але, трохи тебе знаючи, певні сумніви щодо тебе в мене таки є. 

А це боляче. І неприємно. Я відвертаюсь, щоб Даня не побачив сліз у моїх очах, і глибоко вдихаю. 

– Я все зроблю, – шепочу. 

– Даню, їдемо вечеряти, – в приймальні з'являється Давид і різко завмирає, коли бачить нас двох. – Цей день забрав у мене надто багато сил. 

– Ходімо. 

Даня обходить мене так, щоб не торкатися навіть трішки, і зупиняється поруч з Давидом. 

– Єво, не хочеш скласти нам компанію? – несподівано питає Давид. – Все-таки ми тепер колеги. 

– Вона не хоче, – грубо відповідає Даня. – Ходімо. 

Давид хмуриться, але йде вслід за Данею до ліфта, я ж сідаю в крісло і ховаю обличчя в долонях. Кортить розревітися, але я тримаюся. Не тут і не зараз. Зроблю це вдома, де до моїх страждань вже звик Мік, а тут мої сльози нікому не потрібні. 

Перед тим як піти, розсилаю повідомлення в груповий чат про зміну керівництва і завтрашні збори. Набираю фіндиректора і нагадую про звіт. 

Після цього вимикаю комп'ютер, беру свою сумку і покидаю приймальню. Лише на вулиці вдається глибоко вдихнути, але біль від цього меншим не стає. На жаль. 

Повернувшись додому, переодягаюся в зручний одяг. Джинси, футболка і кофта з капюшоном підходять ідеально. Одягаю Міку повідець, і ми прямуємо в парк неподалік. 

У мене таке відчуття, що ця прогулянка потрібна мені значно більше, ніж йому. Стіни квартири тиснуть і дають дихати, а тут я хоча б серед людей. 

Поки Мік бігає навколо лавки, на якій я сиджу, мій телефон у сумці починає дзвонити. Бачу, що це Ілона, й одразу відповідаю. Звісно ж, у подруги багато запитань щодо сьогоднішнього дня, а я маю так багато їй розповісти. 

– То як усе минуло? Новий бос жахливий чи ми впораємось? – питає весело, а я видихаю повітря крізь зуби. 

– Це Даня, Ілоно. 

– Який Даня? – не розуміє, а тоді до неї починає доходити. – Зачекай! Твій Даня? З минулого? 

– Так, – шепочу.