Розділ 5

Я не готова.

Це усвідомлення накриває різко, майже фізично. Я дивлюся на Данила – такого близького і такого далекого водночас – і розумію: якщо я відкрию рота ще раз, з мене вирветься не правда, а крик. Або я просто зламаюся тут, у цій залі, перед чоловіком, який і без того вважає мене зрадницею.

– Мені… – починаю й одразу ж замовкаю.

Він чекає. Терпляче. Напружено. Ніби дає останній шанс.

Я ж хитаю головою.

– Вибач, – кажу швидко, майже пошепки. – Я не можу. Не зараз.

І тікаю.

Просто розвертаюся і виходжу, майже вибігаю з конференц-зали, не озираючись. Чую, як він щось каже мені вслід, але слова губляться в шумі крові у вухах. Коридор розтягується, підлога пливе під ногами. Я штовхаю двері першої-ліпшої вбиральні й замикаюся зсередини.

І лише тоді дозволяю собі впасти.

Я хапаюся за край умивальника, нахиляюся і захлинаюся сльозами. Вони котяться безконтрольно, гарячі, болючі, ніби я стримувала їх усі ці п’ять років, і ось тепер вони знайшли вихід. У грудях пече так, що важко дихати. Я стискаю рот долонею, щоб не закричати.

Скажи йому. Повернися і скажи правду.

Я дивлюся на своє відображення у дзеркалі – бліде, з розмазаною тушшю, з очима, повними болю, і на мить справді думаю: а що, як мені просто піти назад? Зайти в залу, подивитися йому в очі й сказати, чому я пішла. Чому не могла залишитися. Чому зруйнувала нас обох.

Але навіщо?

Мої слова нічого не змінять. Вони не повернуть нам п’ять років. Не зітруть його біль. Не зроблять мене іншою. Не дадуть йому того життя, про яке він мріяв.

Я повільно хитаю головою, ніби переконую себе. Нехай він ненавидить мене. Нехай думає, що я пішла з егоїзму, зі страху, з байдужості.

Так легше.

Бо ненависть – сильна. Вона тримає. А жалість… Я цього не витримаю.

Я витираю сльози, вмиваю обличчя холодною водою, вдихаю глибоко ще раз. Дзеркало знову показує зібрану жінку. Майже зібрану.

– Ти впораєшся, – кажу собі хрипко. – Ти завжди справлялася.

Я виходжу з вбиральні з рівною спиною. Навіть якщо всередині мене зараз суцільні руїни. Не встигаю навіть подумати, що робити тепер, і майже одразу натикаюся на Давида.

Він зупиняється навпроти, уважно дивиться на мене – занадто уважно. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на очах, ніби він бачить більше, ніж я хотіла б показати.

– Єво… – обережно починає він. – Усе добре?

Це питання звучить майже щиро. Без ділового тону. Без формальностей.

Я усміхаюся. Автоматично. Так, як навчилася за ці роки.

– Так, – відповідаю швидко. – Просто трохи голова закрутилася. Нічого серйозного.

Брехня лягає легко. Занадто легко.

Давид не виглядає переконаним, але не тисне. Лише киває й переходить одразу до справи, ніби саме за цим і прийшов.

– Ми прийняли рішення, – каже він. – Компанію купуємо. Усі умови погоджені. Данило зараз підписує папери.

Я завмираю.

Отже, все. Кінець.

Я відчуваю це не як удар, а як щось остаточне, майже спокійне. Наче вирок, який давно висів у повітрі, просто нарешті озвучили.

– Вітаю, – додає Давид з легкою усмішкою. – Думаю, для колективу це хороший варіант. Ми не будемо нікого звільняти. Поки що. Треба спочатку до кожного придивитися. Це ж добре, правда?

– Так, – киваю я. – Це добре.

Добре.

Я думаю про те, що ще зранку боялася залишитися без роботи. Боялася втратити стабільність, за яку так чіплялася. Боялася знову починати з нуля.

А тепер раптом розумію: це не найгірше, що може зі мною статися.

Найгірше – це працювати поруч із Данилом. Бачити його щодня. Знати, що він поруч, що він дивиться, що він пам’ятає. І водночас – мовчить. Або ще гірше – говорить.

– Тоді я повернуся до приймальні, – кажу я спокійно.

Давид киває й іде в бік конференц-зали. А я стою ще кілька секунд у коридорі, дивлячись у порожнечу.

Десь за цими дверима Данило став новим власником компанії. І моїм новим босом. Якщо до цього моменту я боялася втратити роботу, то тепер уперше ловлю себе на іншій думці: а може, втекти було б простіше?

Я повільно йду назад у приймальню, сідаю за свій стіл і дивлюся на знайомі речі. Можливо, це мої останні дні тут. І, можливо, це – єдиний мій шанс урятувати себе.