Розділ 4.1

Я до останнього сподіваюся, що мене не покличуть.

Сиджу за столом, намагаюся працювати, відповідаю на листи, перекладаю папери з місця на місце – все, аби не дивитися на годинник. Хвилини тягнуться нескінченно. Кожна хвилина – як очікування вироку.

Може, впораються без мене. Може, їм нічого не знадобиться. Може…

– Єво.

Я здригаюся, навіть не встигаючи сховати цього. Давид стоїть у дверях приймальні й усміхається – спокійно, майже дружньо.

– Можеш зайти до нас? Є кілька уточнень.

От і все.

– Так, звісно, – відповідаю, підводячись.

Ноги тримають погано. Серйозно. Я відчуваю це фізично – ніби підлога стала м’якою, нестабільною. Але я йду. Крок за кроком. За Давидом. Усередину конференц-зали.

Я бачу Данила одразу. Він сидить розслаблено, спершись спиною на спинку крісла, одна нога закинута на іншу. У пальцях крутить олівець – повільно, машинально. Такий самовпевнений. Зібраний. Сильний.

Чужий. І водночас – надто знайомий.

Поруч із ним Єгор переглядає документи, Давид сідає навпроти. Усі дивляться на мене. Але я відчуваю лише його погляд. Він не усміхається. Не відводить очей. Просто дивиться – уважно, холодно, ніби зважує.

Поруч із ним я відчуваю себе крихітною. Маленькою. Незахищеною. Наче між нами не просто стіл і кілька років, а ціла прірва.

– Сідай, – каже Давид.

Я сідаю. Рівно. Складаю руки на колінах, як колись давно в лікарні, коли чекала вироку і боялася навіть дихати.

Починаються запитання.

Про цифри. Про контракти. Про логістику. Про дрібні нюанси, які знаю лише я, бо через мої руки проходили ці папери. Я відповідаю. Чітко. По суті. Без зайвих емоцій.

Я дивуюся собі. Голос не тремтить. Думки не плутаються. Я наче виходжу з тіла й залишаю всередині лише функцію професіонала.

Лише іноді ловлю його погляд. Данило мовчить. Але коли говорить – коротко, точно, впевнено – мені стає важче дихати. Він став таким… іншим. І цей інший Данило лякає більше, ніж той, якого я покинула.

Я відповідаю ще на одне запитання. Потім ще. І кожного разу відчуваю, як він дивиться на мене, ніби бачить крізь усі ці роки, крізь мою стриманість, крізь цю сукню, зібране волосся і рівний голос.

Наче він знає, що я тримаюся з останніх сил.

– З документами все добре, – каже Давид, закриваючи теку. – Серйозних ризиків я не бачу. Можемо переходити до обговорення умов купівлі.

Я видихаю майже непомітно. Отже, моя частина – все.

Я відчуваю спрагу. Сильну, різку, ніби горло пересохло від одного лише напруження. Я вже відкриваю рота, щоб чемно сказати, що повернуся в приймальню, коли Данило раптом говорить:

–  Єво, зачекай.

Його голос спокійний. Надто спокійний. Я завмираю на пів русі й повільно обертаюся до нього.

– Давиде, Єгоре, – продовжує він, не зводячи з мене погляду, – залиште нас, будь ласка. Мені потрібно поговорити з нею.

У кімнаті стає тихо. Занадто.

Я бачу, як Давид і Єгор переглядаються – швидко, здивовано. У цьому погляді немає розуміння. Лише питання. І в цю мить до мене доходить очевидне: вони не знають. Вони не в курсі, хто я для нього. І ким він колись був для мене.

– Добре, – першим озивається Давид, трохи знизуючи плечима. – Ми будемо поруч.

Вони виходять. Двері за ними зачиняються.

Клац.

Звук гучніший, ніж мав би бути.

Я залишаюся наодинці з Данилом. З чоловіком, який колись був для мене всім світом. І який тепер дивиться на мене так, ніби я цей світ зруйнувала.

Він повільно підводиться з крісла. Не поспішає. Робить кілька кроків у мій бік і зупиняється на безпечній, але все одно надто близькій відстані.

– Отже, – каже він тихо, але в цьому тихому шепоті більше злості, ніж у крику. – П’ять років.

Я мовчу. Бо не знаю, з чого почати. Бо будь-яке слово зараз здається неправильним.

– Ти зникла, – продовжує він. – Навіть не попрощалась. Залишила кляту записку, наче я був лише малим епізодом твого життя. А тепер сидиш тут, ніби нічого не сталося.

– Це не так… – починаю, але голос зрадницьки ламається.

Він усміхається. Криво. Гірко. Йому боляче. Я бачу цей біль його очах. Відчуваю в голосі. 

– Для мене – саме так.

Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля болю. Старого, знайомого, але не менш гострого.

– Ти дивишся на мене так, ніби я твій ворог, – кажу я тихо.

– А хіба ні? – відповідає він одразу. – Ти пішла тоді, коли я вірив, що в нас усе життя попереду. Коли я найбільше тебе потребував. 

Його очі темні. У них немає спокою. Лише біль, який він, здається, навіть не намагається приховати.

Я стискаю пальці, щоб не простягнути руку. Щоб не зробити крок уперед. Щоб не зруйнувати ту крихку рівновагу, яка ще тримає нас від вибуху.