Розділ 4

На щастя, Данило більше нічого не каже. Він відступає, кидає на мене ще один погляд – довгий, важкий, і повертається до кабінету Дмитра Павловича. Двері за ним зачиняються тихо, але для мене цей звук звучить як постріл.

Я стою кілька секунд, не рухаючись. Долоні тремтять так сильно, що я змушена спертися на край шафи. 

Зберися. Зараз не час ламатися.

Я швидко збираю потрібні теки, перевіряю дати, звіряю підписи. Усе має бути ідеально. Мій професіоналізм – єдине, за що я можу триматися.

Глибокий вдих. Ще один. Я повертаюся до кабінету.

Коли заходжу, намагаюся триматися рівно. Кладу теки на стіл, коротко пояснюю, що тут звіти за шість місяців, розкладені по кварталах. Мій голос звучить спокійно. Навіть впевнено.

Це обман. Насправді з кожною секундою мені все важче тут перебувати. Повітря стискає груди. Данило надто близько. Його присутність відчувається фізично – як тиск, як напруга, як спогад, який проривається крізь роки мовчання.

Це той самий Даня, якого я кохала шалено і беззастережно. Той, поруч із яким мріяла про прості речі – дім, вечері, дітей. І водночас – це не він.

Переді мною сидить інший чоловік. Сильніший. Холодніший. Зібраний. Майже незнайомий.

І все ж… коли я ловлю його погляд, бачу дещо знайоме. Біль. Біль, якого я йому завдала. Який не зник. Який він, здається, навіть не намагається приховати. А може, й не хоче.

Його очі темні, уважні, сповнені того, що не вимовляється вголос. Звинувачення. Запитання. Спогади. Я відводжу погляд першою, бо знаю: якщо ще мить – не витримаю.

Я сідаю трохи осторонь, роблю вигляд, що зосереджена на нотатках. Але слова проходять повз. Я чую лише його голос. Відчуваю лише його присутність.

Я пішла, бо не хотіла, щоб він руйнував своє життя поруч зі мною. Я хотіла, щоб він був щасливий. Навіть без мене. А тепер він сидить тут – успішний, впевнений, чужий. І дивиться на мене так, ніби жоден мій мотив більше не має значення.

І я раптом розумію: п’ять років втечі не підготували мене до цієї близькості. Ні на грам. 

Поки Єгор із Давидом уважно переглядають документи, у кабінеті настає тиша, наповнена шелестом паперу і короткими, діловими зауваженнями. Вони зосереджені, спокійні. Для них це просто ще одна угода, ще одна компанія у списку.

– Нам знадобиться трохи більше часу, – каже Єгор, підводячи погляд. – Хочемо все перевірити максимально детально. Щоб після покупки не виникло жодних сюрпризів.

– Це цілком зрозуміло, – киває Дмитро Павлович. – Я можу виділити вам конференц-зал. Там буде зручно. Якщо щось знадобиться – звертайтеся до мене напряму.

Юрист усміхається легко, майже буденно.

– Не будемо вас смикати щоразу, – каже він. – У вас є Єва. Вона точно в курсі всіх справ. Якщо виникнуть питання – звертатимемося безпосередньо до неї.

У цю мить щось у мені холоне. Я відчуваю погляд Данила ще до того, як піднімаю очі. Він дивиться прямо на мене. Відкрито. Без жодних масок. І цей погляд – як удар.

Мені кортить підвестися. Вибачитися. Сказати, що мені потрібно вийти. Що я не можу. Що це надто багато для одного дня. Кортить просто втекти звідси, не озираючись.

Але я не рухаюся. Я сиджу рівно, тримаю спину, стискаю ручку в пальцях і киваю.

– Звісно, – кажу я спокійно. Професійно. – Якщо вам щось знадобиться, я допоможу.

Мій голос не тремтить. Обличчя – без емоцій. Я майже пишаюся собою за це. А всередині – паніка. Бо якщо Данило справді купить цю компанію… Якщо він стане моїм новим босом… У мене будуть проблеми. Великі. І не через роботу.

Я знову ловлю його погляд і розумію: він усе це усвідомлює так само чітко, як і я. І, здається, тікати він не збирається. А от мені – таки доведеться.

Я проводжу чоловіків до конференц-зали, коротко пояснюю, де що розташоване, і зачиняю за ними двері. Лише тоді дозволяю собі трохи сповільнитися. Кроки назад у приймальню здаються важкими, ніби ноги налиті свинцем.

Я сідаю за стіл і на мить заплющую очі. Просто перевести подих. Просто зібратися.

– Єво.

Голос лунає надто близько. Я різко обертаюся й здригаюся злякано. Серце підскакує до горла.

– Ой… – видихаю.

Переді мною стоїть Давид. Спокійний, усміхнений, ніби нічого не сталося.

– Вибач, – каже він одразу. – Не хотів тебе налякати.

– Ні, все гаразд, – швидко відповідаю, намагаючись усміхнутися. – Просто задумалася.

Насправді я почуваюся суцільним клубком нервів, натягнутим до межі. Мені здається, що будь-який дотик, будь-яке слово – і я розсиплюся.

– Я хотів запитати, – продовжує Давид, – чи можна ще кави? Якщо тобі не складно.

– Звісно, – відповідаю я майже з полегшенням. – Зараз зроблю.

Мені навіть хочеться цього. Зайняти руки. Сховатися у звичних рухах. Я підходжу до кавомашини, насипаю зерна, натискаю кнопки, слухаю знайомий звук, який трохи заспокоює.

Давид тим часом ходить приймальнею туди-сюди, розглядає простір, ніби оцінює не лише компанію, а й людей у ній.