Розділ 3

Кожен звук у приймальні змушує мене здригатися. Кроки в коридорі, дзвінок телефону, навіть ліфт, що десь зупиняється поверхом вище. Я щоразу підводжу погляд, вирівнюю спину, вдихаю глибше. Може, це вони. Може, саме зараз зайдуть до приймальні. 

Але до обіду – нічого.

Жодних незнайомих людей. Жодних важких кроків, жодних нових облич. Лише звичний ритм офісу, який сьогодні здається надто крихким. Я намагаюся працювати, але концентрація вислизає. У голові – суцільний гул. Очікування виснажує сильніше за будь-яку роботу.

Ближче до обіду мені потрібно віднести папери у відділ кадрів. Я хапаю теку і виходжу з приймальні. Ліфт приїжджає швидко. Я заходжу, натискаю кнопку кількома поверхами нижче й дивлюся на своє відображення у дзеркальній стіні.

Ліфт зупиняється, я виходжу, передаю папери, кілька хвилин говорю про дрібниці. Все буденно. Все спокійно. Це просто ще один день.

Я знову викликаю ліфт і бачу, що він піднімається з першого поверху. Стою, переминаючись з ноги на ногу, і нічого не очікую, але доля, як завжди, робить так, щоб я втратила опору під ногами. Вона ще та жартівниця. Я в цьому неодноразово переконувалася. 

Ліфт зупиняється, двері повільно відчиняються, і я дивлюсь у такі рідні і водночас абсолютно чужі очі. 

Данило стоїть у кабіні ліфта не один – поруч із ним ще двоє чоловіків, дорогі костюми, впевнені пози. Але я не бачу нікого, окрім нього.

Час ніби зупиняється. Я не можу зробити вдих. 

Він змінився. Подорослішав. Плечі ширші, погляд важчий. Дорогий костюм сидить ідеально, але це не він притягує мій погляд. Це його обличчя. Рідне до болю. Те, яке я знала напам’ять. Те, від якого тікала.

Моє серце пропускає удар. Потім ще один.

Я фізично відчуваю, як у грудях стає порожньо, ніби з мене раптово витягли повітря. Пальці стискають теку так сильно, що болить все тіло. Кожна його частинка.

Він дивиться на мене. Спершу в його погляді нерозуміння. Потім – впізнавання. А далі його брови хмуряться, щелепа напружується, і я бачу це чітко: для нього ця зустріч – шок.

Я не планувала. Я не була готова. Я не знала, що це буде так.

Ми дивимося одне на одного кілька секунд, які здаються вічністю. Я не можу поворухнутися. Не можу відвести погляд. У голові порожньо, а всередині – хвиля болю.

Даня…

Він мовчить. Але його очі говорять більше за будь-які слова. Там усе: подив, злість, біль. І щось ще. Те, що я так старанно намагалася забути.

– Вам вгору? – питає чоловік, що стоїть позаду Данила. Він також високий, привабливий і одягнений в костюм. 

Я роблю крок назад інстинктивно. Наче це може врятувати. Але вже пізно. Мені нікуди тікати. 

– Т… так, – видихаю з останніх сил і наважуюсь ступити в кабіну. Двері зачиняються, і я відчуваю на собі погляд Дані. Він стоїть в мене за спиною. Дуже близько і водночас наче за сотні тисяч кілометрів. 

Ми їдемо менше хвилини, і ліфт зупиняється на моєму поверсі. Я виходжу, хочу видихнути, але троє чоловіків виходять вслід за мною. 

– Нам потрібен Дмитро Павлович, – говорить той самий брюнет, що розмовляв зі мною перед ліфтом. – Ви його помічниця? 

– Так, – киваю, намагаючись уникнути прямого погляду Дані. У мене таке відчуття ніби він досі не вірить, що я перед ним. 

Ну що ж, я відчуваю те саме… 

– Ми щодо покупки компанії, – додає блондин з блакитними очима і подає мені руку. – Я – Давид. Юрист. 

Мені нічого не залишається, як прийняти його рукостискання. Ці двоє чоловіків здаються доволі приязними, чого не можу сказати про Даню. 

– Я – Єва, – видихаю. – Помічниця директора. 

– Єгор, – брюнет також тисне мою руку. – А це Данило. Ми тут, щоб обговорити всі деталі. 

На Даню не дивлюсь. Лячно. Прошу чоловіків зачекати, а сама йду в кабінет Дмитра Павловича і повідомляю про гостей. Мій бос різко підводиться, стривожено витирає піт з чола і каже провести чоловіків сюди. 

Мені нічого не залишається, як знову повернутися до приймальні. Єгор розмовляє по телефону, а Даня про щось спілкується з Давидом. 

– Дмитро Павлович запрошує вас зайти, – кажу. 

– Чудово! – Давид мені усміхається. – Єво, можна нам кави? Дорога була довгою і виснажливою. 

– Так. Звісно. 

Я оминаю Данила і прямую до кавомашини. Не озираюсь, поки натискаю потрібні кнопки, і дуже сподіваюсь, що зараз чоловіки підуть до кабінету. 

Мені треба трохи вільного простору. Трохи часу, щоб прийти до тями. Але Даня не дає мені такої розкоші. Я відчуваю, що він поруч ще до того, як чую його голос:

– То ось де ти від мене сховалася, – цідить холодно в мене за спиною. 

Серце зупиняється, а вже за мить б'ється швидко-швидко. Я хочу повернутися і пояснити, чому тоді пішла, але сміливості не вистачає, бо я ніколи не тікала від нього з власної волі. Я просто хотіла, щоб він був щасливий, але без мене.