Розділ 2.1

Після розмови з Дмитром Павловичем я намагаюся працювати. Саме так – намагаюся. Відповідаю на дзвінки, записую зустрічі, сортую документи, але все це відбувається ніби на автопілоті. Думки постійно повертаються до ранкових слів. До банкрутства. До викупу. До завтра.

Навіть попри те, що Дмитро Павлович запевнив мене – хвилюватися немає причин, усередині не стає спокійніше. Я не звикла до різких поворотів. Моє життя давно вибудуване з дрібних, передбачуваних деталей, і будь-яка тріщина в цій схемі лякає.

За обідом я розповідаю все Ірі. Вона сидить навпроти мене з салатом і дивиться так, ніби я щойно переказала сюжет серіалу.

– Ну от бачиш, – усміхається вона. – Інколи чутки таки бувають правдивими.

– Мені від цього не легше, – чесно зізнаюся.

– Та ти просто не любиш, коли щось виходить з-під контролю, – каже вона спокійно. – А воно в будь-якому разі виходить. Рано чи пізно.

Я нічого не відповідаю. Бо знаю – вона має рацію.

Після обіду відбуваються збори. У великій залі збирається весь колектив. Люди перемовляються між собою, хтось жартує нервово, хтось мовчить, втупившись у телефон. Я стою збоку і дивлюся на Дмитра Павловича. Мені його щиро шкода.

Це велика відповідальність – дивитися у вічі людям, з якими ти працював роками, і казати їм, що на цьому їхня співпраця фактично закінчується. Навіть якщо це лише формальність. Навіть якщо є надія.

Він говорить спокійно, зважено. Каже про фінансові труднощі, про переговори, про те, що компанія буде продана. У залі чути зітхання, хтось хитає головою, хтось стискає губи.

Ніхто особливо не здивований. Майже всі вже знали.

Але коли він додає, що всі працівники залишаться на своїх місцях, напруга трохи спадає. Не зникає – просто стає терпимою. Люди починають перешіптуватися, хтось навіть обережно усміхається. Надія – дивна річ. Її достатньо зовсім трохи.

Додому я повертаюся геть виснаженою. Ніби за день прожила ще одне життя.

Я беру Міка і виходжу з ним гуляти. Спершу думаю, що це буде звична прогулянка – сорок хвилин і назад. Але сьогодні мені не хочеться повертатися в чотири стіни. Ми гуляємо майже дві години.

Мік носиться парком, шукає палички, знайомиться з іншими собаками, щасливо бігає, не думаючи ні про що. Я сідаю на лавку, закутуюся в теплу кофту і просто дивлюся навколо.

Неподалік грається зграйка дітей. Вони регочуть, штовхають одне одного, падають і знову встають. Їхній сміх розрізає повітря. Я дивлюся на них і відчуваю, як усередині щось боляче стискається.

Моє життя – рівне, спокійне, одноманітне. Я звикла до цього. Я навчилася з цим жити. Навчилася не дивитися в бік того, чого в мене ніколи не буде. Але іноді такі моменти вибивають з колії.

Я дивлюся на щасливих дітей і розумію, що, як би я не переконувала себе, серце все одно пам’ятає, про що колись мріяло. І в цей момент воно просто розривається.

Ранок починається не з будильника, а з думки, яка вириває мене зі сну різко і безжально: цей день настав.

Я лежу кілька секунд, дивлячись у стелю, і намагаюся дихати рівно. Мік тихо сопе біля ліжка, не підозрюючи, що для мене цей день уже важить більше, ніж усі попередні.

Я встаю і довго стою перед шафою. Надто довго. Наче від того, що я оберу, справді щось залежить. Сьогодні приїдуть покупці. Люди, від яких залежить не лише компанія, а й моє звичне життя.

– Зберися, Єво, – тихо кажу собі.

Я дістаю сукню темно-коричневого кольору. Стриману, елегантну, без зайвих деталей. Таку, в якій можна виглядати впевненою, навіть якщо всередині – хаос. Волосся збираю у високий хвіст, акуратно, волосина до волосини. Легкий макіяж – трохи тону, туш, нюдова помада.

У дзеркалі на мене дивиться зібрана жінка. Спокійна. Контрольована. Така, якій можна довірити приймальню генерального директора.

Ніхто не бачить бурі всередині.

Я їду на роботу мовчки, не вмикаючи музику в навушниках, як роблю зазвичай. Дорога здається довшою, ніж вчора. Коли заходжу до офісу і відчиняю двері приймальні, зупиняюся просто на порозі.

Дивлюся. На свій стіл. На комп’ютер. На стілець, на якому сиджу щодня. На полицю з теками, розкладеними в ідеальному порядку. На маленьку рослину біля вікна, яку я поливаю щоп’ятниці.

Я дивлюся так, ніби бачу все це вперше. Або востаннє. Я не впевнена, що вже завтра це буде моє робоче місце. І байдуже, що Дмитро Павлович запевняє, що все буде як раніше. Я занадто добре знаю життя, щоб у це вірити. Як раніше не буде. Ніколи.

Нові власники завжди приносять свої правила. Свої порядки. Своїх людей. А старі – стають зайвими. Навіть якщо вони хороші. Навіть якщо вони зручні.

Я повільно заходжу в приймальню, ставлю сумку на стілець і роблю глибокий вдих.

Я тут. Я готова. Принаймні зовні. А всередині я вже прощаюся з цим місцем.