Розділ 2

Ранок зустрічає мене прохолодою і знайомим маршрутом. Я їду до офісу, дивлюся у вікно маршрутки й ловлю себе на тому, що цього разу місто здається надто гучним. Люди поспішають, машини сигналять, а в мене в голові – суцільний шум із думок, які я не можу вимкнути.

Я приходжу раніше, як завжди. Вмикаю світло у приймальні, відчиняю вікно, ставлю сумку на стілець. Усе на своїх місцях. Стіл, комп’ютер, блокнот, акуратно складені папери. Моя зона контролю. Мій маленький острів стабільності.

Я наливаю собі каву, але так і не роблю жодного ковтка. Чекаю на Дмитра Павловича і міряю кроками приймальню. 

Йому трохи за п’ятдесят, він завжди виглядає спокійним і добродушним, навіть коли на нарадах обговорюють складні речі. Він не підвищує голос, не тисне, не любить зайвої драми. Саме тому за п’ять років роботи я жодного разу не бачила його розгубленим.

А от себе – бачу зараз дуже чітко.

Мене лякають зміни. Я звикла до стабільності настільки, що будь-який натяк на її втрату стискає горло. Якщо компанія справді банкрутує і хтось її викупить… нові власники навряд чи залишать стару команду. А секретарка генерального директора – перша, кого змінюють. Це логічно. Практично.

Я думаю про це знову й знову, хоча сам Дмитро Павлович жодного разу не давав приводу хвилюватися. Він нічого не казав. Нічого не обіцяв і нічого не заперечував. А я – його права рука. Його помічниця. Я мала б знати, що відбувається.

Двері ліфта відчиняються рівно о дев’ятій. Я чую знайомі кроки ще до того, як бачу його. Дмитро Павлович виходить, зупиняється, усміхається мені тією самою спокійною усмішкою.

– Доброго ранку, Єво.

– Доброго ранку, Дмитре Павловичу, – відповідаю і миттєво встаю з місця.

Серце б’ється швидше, ніж треба. Я не даю собі часу передумати.

– Чи можу я з вами поговорити? – кажу одразу. – Це важливо.

Він трохи дивується, але киває.

– Звісно. Заходь.

Я заходжу за ним у кабінет і зачиняю двері. Повітря тут здається густішим, ніж зазвичай.

Я роблю глибокий вдих.

– Дмитре Павловичу, – починаю з головного, дивлячись йому просто в очі, – у компанії є серйозні фінансові проблеми?

Питання зависає в повітрі. І разом із ним – усе моє звичне життя.

Дмитро Павлович зовсім не виглядає здивованим. Швидше – втомленим. Так, ніби це питання давно стояло між нами, просто ніхто не наважувався вимовити його вголос.

Він повільно проходить до свого столу, сідає у крісло і жестом показує мені на стілець навпроти.

– Сідай, Єво.

Я слухняно сідаю. Складаю руки на колінах і лише тоді помічаю, що долоні в мене вологі. Серце б’ється надто голосно. Мовчання тягнеться довше, ніж потрібно, і витягує з мене останні сили.

Він не спростував. Отже, підстави для хвилювання є.

Дмитро Павлович повільно розв’язує краватку, кидає її на стіл, ніби вона раптом стала надто важкою. Проводить рукою по волоссю – нервово, не так, як зазвичай.

– Проблеми є, – каже він нарешті. – І вони серйозні.

Ці слова падають між нами важким каменем.

– Я сьогодні після обіду планував зібрати нараду, – продовжує він уже спокійніше. – Повідомити всім працівникам, що компанія на межі банкрутства.

У грудях щось стискається, але я мовчу. Просто слухаю.

– Проте це ще не все, – він дивиться на мене уважніше. – Зараз ведуться перемовини. Активні. Уже завтра тут з’являться люди, які готові викупити компанію.

Я повільно видихаю, навіть не усвідомлюючи цього.

– Однією з моїх головних умов, – чітко каже Дмитро Павлович, – є збереження всього колективу. Усі працівники залишаються на своїх місцях.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як напруга трохи відпускає.

– Тому вам хвилюватися не варто, – додає він. – Я не дозволю, щоб хтось залишився без роботи.

Він на мить опускає погляд, і в цьому жесті я бачу щось схоже на провину.

– Я розумію, що підставив усіх, – каже тихіше. – І тебе зокрема. Але я не хочу, щоб через мої помилки люди втрачали стабільність.

Я киваю, намагаючись зібрати думки докупи.

– Дякую, що сказали мені чесно, – відповідаю. – І… дякую за все. 

Він ледь усміхається.

– Ти маєш знати більше за інших, Єво. Ти – моя права рука.

Я виходжу з кабінету з дивним відчуттям полегшення і тривоги водночас. Бо стабільність, за яку я так тримаюся, раптом виявляється дуже крихкою. А завтрашній день – надто важливим.