Розділ 2

Ранок зустрічає мене прохолодою і знайомим маршрутом. Я їду до офісу, дивлюся у вікно маршрутки й ловлю себе на тому, що цього разу місто здається надто гучним. Люди поспішають, машини сигналять, а в мене в голові – суцільний шум із думок, які я не можу вимкнути.

Я приходжу раніше, як завжди. Вмикаю світло у приймальні, відчиняю вікно, ставлю сумку на стілець. Усе на своїх місцях. Стіл, комп’ютер, блокнот, акуратно складені папери. Моя зона контролю. Мій маленький острів стабільності.

Я наливаю собі каву, але так і не роблю жодного ковтка. Чекаю на Дмитра Павловича і міряю кроками приймальню. 

Йому трохи за п’ятдесят, він завжди виглядає спокійним і добродушним, навіть коли на нарадах обговорюють складні речі. Він не підвищує голос, не тисне, не любить зайвої драми. Саме тому за п’ять років роботи я жодного разу не бачила його розгубленим.

А от себе – бачу зараз дуже чітко.

Мене лякають зміни. Я звикла до стабільності настільки, що будь-який натяк на її втрату стискає горло. Якщо компанія справді банкрутує і хтось її викупить… нові власники навряд чи залишать стару команду. А секретарка генерального директора – перша, кого змінюють. Це логічно. Практично.

Я думаю про це знову й знову, хоча сам Дмитро Павлович жодного разу не давав приводу хвилюватися. Він нічого не казав. Нічого не обіцяв і нічого не заперечував. А я – його права рука. Його помічниця. Я мала б знати, що відбувається.

Двері ліфта відчиняються рівно о дев’ятій. Я чую знайомі кроки ще до того, як бачу його. Дмитро Павлович виходить, зупиняється, усміхається мені тією самою спокійною усмішкою.

– Доброго ранку, Єво.

– Доброго ранку, Дмитре Павловичу, – відповідаю і миттєво встаю з місця.

Серце б’ється швидше, ніж треба. Я не даю собі часу передумати.

– Чи можу я з вами поговорити? – кажу одразу. – Це важливо.

Він трохи дивується, але киває.

– Звісно. Заходь.

Я заходжу за ним у кабінет і зачиняю двері. Повітря тут здається густішим, ніж зазвичай.

Я роблю глибокий вдих.

– Дмитре Павловичу, – починаю з головного, дивлячись йому просто в очі, – у компанії є серйозні фінансові проблеми?

Питання зависає в повітрі. І разом із ним – усе моє звичне життя.

Дмитро Павлович зовсім не виглядає здивованим. Швидше – втомленим. Так, ніби це питання давно стояло між нами, просто ніхто не наважувався вимовити його вголос.

Він повільно проходить до свого столу, сідає у крісло і жестом показує мені на стілець навпроти.

– Сідай, Єво.

Я слухняно сідаю. Складаю руки на колінах і лише тоді помічаю, що долоні в мене вологі. Серце б’ється надто голосно. Мовчання тягнеться довше, ніж потрібно, і витягує з мене останні сили.

Він не спростував. Отже, підстави для хвилювання є.

Дмитро Павлович повільно розв’язує краватку, кидає її на стіл, ніби вона раптом стала надто важкою. Проводить рукою по волоссю – нервово, не так, як зазвичай.

– Проблеми є, – каже він нарешті. – І вони серйозні.

Ці слова падають між нами важким каменем.

– Я сьогодні після обіду планував зібрати нараду, – продовжує він уже спокійніше. – Повідомити всім працівникам, що компанія на межі банкрутства.

У грудях щось стискається, але я мовчу. Просто слухаю.

– Проте це ще не все, – він дивиться на мене уважніше. – Зараз ведуться перемовини. Активні. Уже завтра тут з’являться люди, які готові викупити компанію.

Я повільно видихаю, навіть не усвідомлюючи цього.

– Однією з моїх головних умов, – чітко каже Дмитро Павлович, – є збереження всього колективу. Усі працівники залишаються на своїх місцях.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як напруга трохи відпускає.

– Тому вам хвилюватися не варто, – додає він. – Я не дозволю, щоб хтось залишився без роботи.

Він на мить опускає погляд, і в цьому жесті я бачу щось схоже на провину.

– Я розумію, що підставив усіх, – каже тихіше. – І тебе зокрема. Але я не хочу, щоб через мої помилки люди втрачали стабільність.

Я киваю, намагаючись зібрати думки докупи.

– Дякую, що сказали мені чесно, – відповідаю. – І… дякую за все. 

Він ледь усміхається.

– Ти маєш знати більше за інших, Єво. Ти – моя права рука.

Я виходжу з кабінету з дивним відчуттям полегшення і тривоги водночас. Бо стабільність, за яку я так тримаюся, раптом виявляється дуже крихкою. А завтрашній день – надто важливим.

Після розмови з Дмитром Павловичем я намагаюся працювати. Саме так – намагаюся. Відповідаю на дзвінки, записую зустрічі, сортую документи, але все це відбувається ніби на автопілоті. Думки постійно повертаються до ранкових слів. До банкрутства. До викупу. До завтра.

Навіть попри те, що Дмитро Павлович запевнив мене – хвилюватися немає причин, усередині не стає спокійніше. Я не звикла до різких поворотів. Моє життя давно вибудуване з дрібних, передбачуваних деталей, і будь-яка тріщина в цій схемі лякає.