Розділ 1.1

Ми сидимо мовчки кілька хвилин. Кава повільно холоне, за вікном проходять люди, хтось сміється, хтось говорить телефоном. Я ловлю цю буденність і намагаюся в ній розчинитися.

Ілона першою порушує тишу. Я навіть не дивуюсь, бо вона не з тих, хто довго мовчить. 

– Єво… – вона обережно ставить чашку на блюдце. – Я вчора такого наслухалася на роботі.

Я піднімаю погляд. У її голосі з’являється нотка напруги – не звична їй.

– Що сталося? – питаю.

Вона трохи нахиляється вперед, ніби боїться, що нас хтось почує, хоча навколо лише сторонні люди.

– Кажуть, що в компанії проблеми. Серйозні, – знизує плечима. – Що ми на межі банкрутства.

Я повільно кліпаю, намагаючись осмислити почуте.

– Хто каже?

– Та всі, – нервово усміхається вона. – Бухгалтерія, логісти, навіть хлопці зі складу. Хтось щось почув, хтось бачив цифри, хтось каже, що затримують платежі партнерам.

Вона робить ковток кави, але по її обличчю видно – смаку вона вже не відчуває.

– Мене це лякає, – зізнається вона тихіше. – Я не хочу знову шукати роботу. Я звикла до стабільності. До нормального життя.

Я киваю. Я її розумію. Стабільність – це те, за що ми всі тримаємося, коли більше немає на що спиратися.

– Думаю, у понеділок треба поговорити з Дмитром Павловичем, – кажу тихо. – Він точно має знати, що відбувається. Якщо хтось і скаже правду, то він. Це ж його компанія.

Ілона дивиться на мене поверх чашки. 

– Але я в це не вірю, – продовжую. – Якби щось дійсно було, ми б знали. Таке важко приховати. 

– Ну, не знаю, – Ілона знизує плечима. – У мене погане передчуття. 

Я мовчу, думаючи про свій кабінет, про директора, чий графік я знаю до хвилини. Про папери, які проходять через мої руки. Про дзвінки, які я приймаю щодня.

Не хочу це втрачати. Я й так втратила надто багато, як для одного життя. 

– Побачимо, – кажу нарешті. – Може, це просто чутки.

– Дуже хочу в це вірити, – зітхає вона.

Ми знову замовкаємо. Я дивлюся у вікно і думаю про те, як крихко виглядає навіть те життя, яке здається стабільним.

Я давно звикла не мріяти. Але втратити навіть те, що є – я не готова.

Ще один вихідний я проводжу в компанії свого пса. Ми з Міком виходимо на прогулянку рано, коли місто ще не встигло прокинутися остаточно. Повітря свіже, вулиці напівпорожні, кроки відлунюють між будинками. Мік біжить трохи попереду, щасливий, уважний до кожного запаху, до кожної гілки, до кожної калюжі. Я дивлюся на нього і думаю, що в нього все просто. Він живе тут і тепер. Без “потім”. Без “а якщо”.

Я намагаюся так само, але не виходить. Слова Ілони знову й знову спливають у голові, як нав’язлива мелодія. Я прокручую в пам’яті останні тижні: напружені наради, знервовані голоси в телефоні, документи, які раптом почали проходити повільніше. Я раніше не звертала уваги. Не хотіла. Стабільність – річ крихка, її легко злякати навіть думкою.

Після прогулянки я повертаюся додому і зариваюся в роботу. Ноутбук, теки, нотатки. Я беру те, що можна зробити наперед – звіти, листи, графіки. Мені подобається відчуття контролю. Коли цифри на екрані слухаються мене. Коли кожна хвилина розкладена по поличках.

Але навіть серед таблиць і листів думки знову тікають.

А якщо це правда? А якщо все, що я так довго будувала, знову розсиплеться?

Я ловлю себе на тому, що дивлюся в одну точку і вже кілька хвилин нічого не читаю. Закриваю ноутбук. Наливаю чай. Сідаю біля вікна. Мік вкладається біля моїх ніг, важко зітхає і кладе голову на лапи.

– Усе добре, – кажу я швидше собі, ніж йому.

Вечір тягнеться довго. Надто довго. Я намагаюся читати, вмикаю фільм, але нічого не тримає увагу. У голові лише одне – завтра понеділок.

Я думаю про Дмитра Павловича. Про його спокійний голос, зважені рухи, завжди закриті емоції. Якщо хтось і знає правду, то він. І я – єдина людина, яка може поставити йому пряме запитання. 

Перед сном я ще раз перевіряю будильник, готую одяг на завтра, кладу ноутбук у сумку. Все як завжди. Але всередині щось напружене, неспокійне.

Я лягаю в ліжко, дивлюся в темряву і ловлю себе на дивному відчутті. Я хочу, щоб настав ранок. Не тому, що люблю понеділки. А тому, що хочу знати правду.