Розділ 1

Минуло п'ять років

Я прокидаюся від будильника, не здригаючись і не поспішаючи. Рівно о сьомій тридцять. Як завжди. За вікном – чуже місто, яке за ці роки так і не стало рідним, але перестало бути ворожим. Сіре, спокійне, зручне. Таке саме, як і моє життя.

Я встаю, заправляю ліжко, йду на кухню. Кава – міцна, без цукру. Сніданок – швидкий і бездумний. Усе відпрацьовано до автоматизму. Я більше не прокидаюся з усмішкою і не лякаюся тиші. Я просто існую в ній.

Моя квартира – світла, простора, з великими вікнами. Хороший район, новий будинок, нормальний ремонт. Я можу собі це дозволити. Маю стабільну роботу, стабільну зарплату, стабільність у кожному сенсі цього слова. І порожнечу.

Мій найкращий друг у цьому сірому житті, лабрадор Мік, ліниво підводиться з підстилки, підходить до мене і тикається мокрим носом у долоню. Я машинально чухаю його за вухом.

– Ходімо, – кажу я тихо.

Прогулянка також за планом. Ті самі маршрути. Ті самі дерева. Ті самі люди, яких я знаю лише в обличчя. Вони вітаються, я киваю у відповідь. Ніхто не знає, ким я була раніше. І це добре.

Я працюю секретаркою головного директора великої транспортної компанії. Моя робота – чітка, спокійна, без зайвих емоцій. Графіки, дзвінки, документи, зустрічі. Я хороша у своїй справі. Зібрана, стримана, уважна. Про мене кажуть: надійна. Але ніхто не каже: щаслива. І ніхто не питає, чому я ніколи не говорю про особисте життя.

Мій день завжди однаковий. Я приходжу в офіс, вітаюся, вмикаю комп’ютер. Варю каву шефу. Слухаю чужі голоси. Записую чужі справи. Допомагаю іншим будувати їхні плани, не маючи жодних своїх.

Колись у мене були мрії. Вони залишилися там – у минулому. У тому кабінеті, де лікарка дивилася на мене з жалем і добирала слова. У тому моменті, коли я зрозуміла, що моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Тоді воно розділилося на “до” і “після”.

Я поїхала, не давши собі права залишитися. Змінила місто, роботу, вулиці. Усе, крім одного – кохання. Воно так і залишилося в моєму серці, але я більше ніколи не відчую його на повну. Я більше не мрію. Не будую планів. Не думаю про майбутнє далі, ніж на кілька днів уперед. Так простіше. Безпечніше.

У мене є дім. Собака. Робота. Стабільність. І кожен мій день – точна копія попереднього.

Я живу. Але іноді мені здається, що насправді я просто чекаю. Навіть не знаю на що.

Після прогулянки Мік втомлено падає на свою підстилку і вдоволено зітхає. Я наливаю йому воду, машинально гладжу по голові й дивлюся на годинник. 

Я переодягаюся швидко – прості джинси, світлий светр, волосся залишаю розпущеним. У дзеркалі бачу себе спокійну, зібрану, майже байдужу. Таку, якою мене знає більшість людей. Таку, якою я навчилася бути.

Кафе недалеко від дому. Невелике, затишне, з теплим світлом і великими вікнами. Ми з Ілоною часто зустрічаємося саме тут після роботи, щоб випити чогось і побазікати. 

Ілона бачить мене ще з порогу й одразу ж весело махає рукою, ніби ми не бачилися ще вчора в офісі.

Її світле волосся злегка хвилясте, зібране у недбалий пучок, з якого вибилися пасма. Яскраві очі, уважні й теплі. Вона вміє дивитися так, ніби їй справді важливо, що ти скажеш. На ній легке пальто, під яким видно сукню – Ілона завжди виглядає жіночно, навіть коли каже, що не заморочувалася у виборі одягу. Її усмішка така широка, наче щойно вона виграла у лотерею.

Я ловлю себе на думці, що саме ця усмішка колись і зробила першу тріщину в моїй броні. Вона сідає навпроти й одразу ж нахиляється ближче.

– Ти сьогодні якась ще більш задумлива, ніж зазвичай, – каже вона і примружується. – Щось сталося?

– Я стабільна, як і завжди, – відповідаю і ледь усміхаюся.

– От і я про це, – сміється Ілона. – Твоя стабільність мене лякає.

Вона жестом кличе офіціантку.

– Мені каву, – каже впевнено. – І… – подруга на секунду замислюється і дивиться на вітрину з десертами, – ось той шоколадний тортик. 

Я дивлюся на неї і відчуваю щось схоже на теплу вдячність.

Колись я нікого до себе не підпускала. Трималася осторонь, відповідала коротко, не дивилася в очі довше, ніж треба. Я не вірила людям. Не хотіла, щоб хтось знав, яка я насправді – зламана, порожня, занадто розбита всередині.

А Ілона не відступила. Вона сідала поруч у їдальні. Писала мені повідомлення про дурниці. Жартувала. Не лізла в душу, але й не зникала. І одного дня я раптом зловила себе на тому, що розповідаю їй більше, ніж планувала. А вона слухає. 

– Як Мік? – питає вона, коли нам приносять каву.

– Щасливіший, – відповідаю я чесно.

Ілона дивиться на мене трохи уважніше, але не тисне. Вона робить ковток кави, відрізає маленький шматочок десерту і лише тоді каже:

– Знаєш, я рада, що ти сьогодні погодилася прийти.

Я дивлюся на пару, що піднімається над моєю чашкою, і тихо відповідаю:

– Я теж.

Бо в цьому місті, у цьому житті, Ілона – єдина, з ким я можу бути собою. Навіть якщо це “я” досі не зовсім знає, навіщо прокидається щоранку.