Пролог 1.1

Він обіймає мене позаду, і я відчуваю, як він цілує мене в скроню, у щоку, у волосся. Ніби боїться відпустити навіть на хвилину. Я сміюся, намагаюся відсунутися, але він не дає.

– Обережно, – кажу, – я ж з гарячим.

– Я буду дуже обережний, – шепоче він і все одно цілує.

Ми сміємося обоє. В якийсь момент я ледь не впускаю ложку, він ловить її, а потім робить вигляд, що це був його героїчний вчинок дня. Я дивлюся на нього і думаю, що саме так виглядає щастя – у дрібницях, у сміху, у його руках на моїй талії.

– Знаєш, – раптом каже він, серйознішаючи, але не відпускаючи мене, – колись у нас буде інше життя.

Я обертаюся до нього і бачу в його очах те саме світло, яке завжди з’являється, коли він говорить про майбутнє.

– Яке? – питаю, хоча вже знаю відповідь.

– Більша квартира. Або будинок. Своя кухня, де не треба тулитися удвох біля плити, – він усміхається. – Я буду працювати на одній роботі. Нормальній. Ти не будеш так втомлюватися.

Я слухаю і мовчу, бо не хочу перебивати його мрії.

– У нас буде спальня з великим ліжком, – продовжує він. – І дитяча. Або навіть дві.

Він каже це так легко, так впевнено, ніби це вже вирішено.

– Даню… – починаю я, але він перебиває мене, торкаючись моїх губ пальцем.

– Я знаю, що зараз важко. Але обіцяю тобі, Єво. Ми житимемо інакше. Я зроблю для цього все.

Його слова накривають мене хвилею тепла. Я кладу голову йому на груди і слухаю, як б’ється його серце. Рівно. Впевнено. Для нас.

– Я вірю тобі, – тихо кажу.

Він цілує мене в маківку, міцно обіймає, ніби тримає не лише мене, а й наше майбутнє.

Ми вечеряємо за маленьким столом, сидячи надто близько одне до одного. Він постійно торкається моєї руки, я ловлю його погляд. І в цій тісній, світлій квартирі мені здається, що у нас є все.

Ранок починається з будильника і запаху кави. Даня прокидається раніше за мене – завжди так. Я лежу, напівзаплющивши очі, і слухаю, як він тихо ходить квартирою, щоб мене не розбудити. Чую, як дзенькає чашка, як відчиняється шафа, як він бурмотить щось собі під ніс.

Я все одно прокидаюся, коли він сідає на край ліжка.

– Спи, – тихо каже і торкається моєї щоки.

– Уже не сплю, – відповідаю та усміхаюся.

Він нахиляється, цілує мене в губи – коротко, але ніжно, а потім у чоло.

– Я сьогодні на об’єкті до обіду, потім ще заїду на підробіток, – каже він, застібаючи куртку. – Не нудьгуй.

– А ти не перевтомлюйся, – прошу, підтягуючи ковдру до підборіддя.

Він усміхається так, ніби я сказала щось дуже важливе, і ще раз цілує мене.

Коли двері за ним зачиняються, квартира ніби трохи порожніє. Але не стає холодною. Тут досі пахне кавою, його парфумами і нашим коханням.

Я встаю, заправляю ліжко, збираю посуд зі столу. Вмикаю музику і починаю прибирати. Повільно, без поспіху. Протираю пил, складаю речі, відчиняю вікно, впускаючи свіже повітря.

І десь між миттям підлоги і складанням випраної білизни в голові знову спливає те, про що я намагаюся не думати.

Є одна проблема, яка певний час не дає мені спокою. Моє жіноче здоров'я. А саме: критичні дні.

Вони завжди приходили якось не так. Із затримками. Іноді болісно, іноді – майже непомітно. Спочатку я не звертала уваги. Думала – стрес, втома, робота в кафе. Але коли це стало повторюватися, я злякалася.

Я не сказала Дані. Поки що. Не хотіла лякати. Не хотіла робити з цього проблему, якщо раптом нічого серйозного. Тому я пішла до гінеколога сама. Здала аналізи, і ось вже три дні не знаходжу собі місця, бо лікар досі не дав мені відповіді. 

Телефон дзвонить несподівано. Я саме витираю руки рушником і дивлюся на екран. Невідомий номер. Серце чомусь робить дивний стрибок.

– Алло? – відповідаю.

– Єво Іванівно? – чується спокійний жіночий голос. – Це ваша лікарка. Ви були у мене на огляді минулого тижня.

Я завмираю, стискаючи телефон у руці.

– Так, – кажу. – Слухаю.

– Ми отримали результати аналізів. Я б хотіла, щоб ви приїхали до мене сьогодні. 

– Це… щось серйозне? – питаю, і голос зрадницьки тремтить.

На тому кінці дроту на мить западає тиша.

– Давайте краще поговоримо при зустрічі, – м’яко каже лікарка. – Мені так буде спокійніше. Чи зможете приїхати до обіду?

Я повільно сідаю на край дивана.

– Так… так, звісно, зможу.

– Тоді чекаю на вас. І, Єво, не хвилюйтеся завчасно.

Але я вже хвилююся.

Коли дзвінок обривається, у квартирі стає надто тихо. Я дивлюся на свої руки і помічаю, що вони трохи тремтять. Усередині з’являється важке, холодне відчуття – ніби щось насувається, і я не можу цьому зарадити.