Пролог

Я витираю останній столик і краєм ока дивлюся на годинник над барною стійкою. Зміна закінчилася п’ять хвилин тому, але я ніколи не виходжу вчасно – завжди щось треба доробити, комусь усміхнутися, десь прибрати. У кафе пахне кавою, ваніллю і смачними стравами.

Знімаю фартух, обережно вішаю його на гачок і ловлю своє відображення у дзеркалі за баром. Волосся зібране в недбалий хвіст, кілька рудих пасм вибилося з нього. Щоки трохи рожеві, очі блищать не від щастя, а від втоми. Але я усміхаюся сама собі. 

Коли виходжу на вулицю, прохолодне повітря одразу обіймає шкіру. Вечір ще світлий, але сонце вже ховається між будинками. І я бачу його одразу.

Даня стоїть трохи осторонь від входу, спершись плечем об ліхтар. У руках – букет. Не розкішний, не з пафосом, але саме такий, який він завжди обирає для мене: прості квіти, теплі кольори. Його куртка трохи зношена, джинси – потерті на колінах, але він виглядає для мене найкрасивішим чоловіком у світі.

Русоволосий, з вічно трохи скуйовдженим волоссям, ніби він ніколи не встигає його пригладити. Очі – світлі, уважні, завжди трохи втомлені. Я знаю цю втому. Вона від нічних змін, від підробітків, від того, що він працює на двох, а іноді й на трьох роботах, аби ми могли платити за оренду, їсти нормальну їжу і мріяти про майбутнє, яке поки що існує лише в наших розмовах перед сном. 

Коли він бачить мене, його обличчя одразу змінюється. Втома ніби відступає, поступаючись місцем усмішці. Тій самій, від якої в мене всередині щось стискається і розквітає водночас.

– Привіт, – каже він і відштовхується від ліхтаря.

– Привіт, – відповідаю, і мій голос м’якший, ніж я очікувала.

Він простягає мені букет, і я приймаю його так, ніби це щось дуже крихке. Дуже особливе. Для мене так і є. 

– Це тобі. 

Я вдихаю аромат квітів і раптом відчуваю, як у грудях стає тепло.

– Навіщо, Дань? Вони ж дорогі, – кажу я тихо. 

Він знизує плечима, ніби це дрібниця, але я-то знаю, що далеко не дрібниця.

– Хочеш сказати, що я не можу зробити приємність своїй дівчині? – усміхається і цілує мене в щоку. 

Він обіймає мене, і я притискаюся до нього без жодного сорому. Його куртка пахне вітром і трохи машинним мастилом. Його руки теплі, впевнені. У цих обіймах я завжди відчуваю себе вдома.

– Як ти? – питає він тихо, майже пошепки.

– Нормально. Трохи втомилася, – зізнаюся. – Але тепер уже краще.

Він усміхається і легко торкається губами мого чола. Цей жест такий звичний, що я навіть не задумуюся над ним – просто дозволяю собі бути щасливою.

Ми йдемо повільно, пліч-о-пліч. Він бере мою руку, переплітає пальці з моїми, і я відчуваю, як його великий палець ледь помітно погладжує мою шкіру. Маленький жест, але він говорить більше, ніж слова.

Я дивлюся на нього і думаю, що хочу запам’ятати цей момент. Його профіль у світлі ліхтарів. Його зосереджений погляд. Його мрії, які він часто озвучує вголос – про дім, про весілля, про дітей, які бігатимуть кімнатами і сміятимуться.

Я слухаю його та усміхаюся. Я кохаю його так сильно, що інколи мені стає страшно. Бо коли так кохаєш – втрату можна порівняти зі смертю. 

Ми піднімаємося сходами повільно – він жартує, що ліфт знову взяв вихідний, я сміюся і притискаю букет до грудей. Коли Даня дістає ключі, я ловлю себе на дивному, дуже теплому відчутті: це наш дім. Не великий, не ідеальний, але наш.

Квартира зустрічає нас тишею і світлом. Звичайна однокімнатна – невелика кухня, вузький коридор, кімната, в якій і спальня, і вітальня водночас. Але тут завжди затишно. Світлі стіни, старенький диван з пледом, який я купила на розпродажі, кілька наших фотографій на полиці. І запах нашого дому, який я люблю найбільше. 

Я ставлю квіти у вазу, а Даня знімає куртку й одразу ж підходить до мене позаду. Його руки лягають мені на талію, підборіддя впирається в плече.

– Я скучив, – каже він просто.

Я усміхаюся і трохи нахиляю голову, дозволяючи йому поцілувати мене в шию.

– Ти ж бачив мене зранку, – відповідаю, але голос зрадницьки м’якшає.

– Мені тебе завжди мало.

Я йду на кухню, вмикаю світло і починаю діставати продукти з холодильника. Нічого особливого – макарони, соус, трохи овочів. Звичайна вечеря. Звичайне життя. І від цього воно здається ще ціннішим.

Даня одразу ж знаходить собі справу: миє помідори, нарізає хліб, постійно плутається під ногами. Я бурчу, але без злості.

– Даню, ти заважаєш.

– Я допомагаю, – серйозно відповідає він і знову притискається до мене.

Мої любі, щиро запрошую вас до моєї нової історії про справжнє кохання, таємниці та болісні відкриття. Ця книга навчить нас вірити у краще, що треба боротися за своє щастя і ніколи не опускати руки. Бо справжні почуття ніколи не зникнуть, навіть якщо ми будемо горіти від ненависті, кохання житиме в наших серцях. 

Сподіваюсь на вашу пітримку, коментарі та вподобаки) Не забудьте додати книгу в бібліотеку!