Розділ 11

Їду в лікарню разом з татом в автомобілі швидкої допомоги. Поки йому допомагають лікарі, я намагаюсь триматися і не розревітися просто тут. Мені пояснюють, що у нього стався серцевий напад, а я не можу второпати чому… 

У лікарні його одразу ж забирають у реанімацію, а я залишаюся в коридорі. Тепер можна і розплакатися, але не встигаю цього зробити, тому що до мене біжить Ілона, а за нею Христя. 

– Що сталося? – питає Ілона і дивиться на мене так, наче це я винна у тому, що тато при смерті. 

– Я не знаю, – кажу. – Тато поговорити хотів. Я приїхала, а його вже забирала швидка. 

– Знову все через тебе! – цідить Христя. – Коли ти вже даси нам спокій? 

– Думай, що говориш! – відповідаю сердито. – Я так само можу звинуватити тебе, як зараз робиш ти. Що у вас там відбувається? Чому тато постійно був на нервах?

– Замовкніть обидві! – гиркає Ілона. – Зараз не час розбиратися, хто винен!

Ну, звісно, ці двоє явно не готові визнавати, що це сталося через них. Тато збирався щось мені розповісти і явно сильно хвилювався. Ось і результат. 

Хвилини очікування стають годинами. До нас приєднується ще й Кирило, але в його бік стараюся не дивитися. Не хочу, щоб Христя знову влаштовувала скандал через свою тупу ревність. 

Невже вона реально думає, що мені потрібен цей зрадник? 

Лікар виходить до нас тільки через півтори години. За його похмурим виразом обличчя бачу, що нічого хорошого чекати не варто. 

– Ваш чоловік і батько зараз бореться за своє життя. Ми зробили все, що могли, залишається чекати. 

Ілона схлипує, але я зовсім не вірю її сльозам. Мені здається, що вона навіть зрадіє, якщо тата не стане. Христя просто мовчить, навіть її сліз не видно. Сумніваюся, що вона здатна на якісь почуття.

Витираю долонею доріжки від сліз і першою залишаю лікарню. Прийду пізніше, коли тут нікого не буде. У реєстратурі залишаю свій номер і прошу зателефонувати, якщо татові стане краще, або, не дай боже, гірше. 

На вулиці зупиняюся, щоб викликати таксі, і, поки чекаю на автомобіль, до мене підходить Кирило. 

– Мені прикро, – говорить, сховавши руки в кишені штанів. Дивно, та мені здається, що він говорить щиро. – Твій тато сильний. Я впевнений, що він одужає. 

– Мені здається, що ти зараз Христю маєш підтримувати, а не мене, – кажу. 

– Сумніваюся, що її треба підтримувати, – фиркає Кір. – Твоя сестра і мачуха…

– Кириле! – до нас швидко наближається Христя і, здається, збирається влаштувати розбірки. Не можу зрозуміти, чому вона так трясеться над своїм чоловіком. Боїться, що зрадить? – Чому ти розмовляєш з нею?

– Христино! – цідить Кір. 

– Що? – гиркає. – Все ще кохаєш її? Хочеш мене покинути?

– Ти божевільна, – втручаюся. – Мені не потрібен чоловік, який зрадив одного разу. Не хочу стати такою ж істеричкою, як ти. 

– Що ти сказала? – Христя робить крок назустріч, а Кір хапає її за плечі, намагаючись заспокоїти. – Сама ти істеричка! У мене хоча б чоловік є! А хто є у тебе? 

Краще бути одній, ніж з таким чоловіком… 

Не кажу цього вголос, щоб не продовжувати конфлікт. Мені здається, що немає у моїй родині нікого адекватного. Усі вони – несповна розуму. Саме тому тата і схопило серце. 

На щастя, автомобіль таксі якраз зупиняється поряд з нами, і, не прощаючись, я сідаю в салон. Вирішую змовчати, адже зараз не час з'ясовувати стосунки. Не тому, що почуваюся винною у чомусь. Просто розумію, що моя сестра і мачуха – неадекватні особи. 

Повернувшись додому, ніяк не можу знайти собі місця. Розумію, що сидіти біля реанімації немає сенсу, адже мене й так туди не пустять, але і вдома жодна робота не береться. 

Можна поїхати за місто і трохи розвіятись, але моя машина в ремонті, а викликати таксі немає бажання. Саме тому готую вечерю, хоча сумніваюся, що зможу з'їсти хоча б шматок. 

Лягаю пізно ввечері, перед цим зателефонувавши до лікарні. У тата все без змін, і цей факт вганяє мене у депресію. Хоча між нами не надто теплі стосунки, він – мій тато, і я хочу, щоб він був здоровим. 

Наступного ранку їду спочатку в лікарню, а вже тоді на роботу. До тата мене не пускають і жодних змін за ніч не сталося. Настрою немає, але я змушена опанувати себе. Професіонал має відкидати почуття і залишати тверезу голову, а оскільки сьогодні у мене робота – треба зібратися. 

Нікого мої проблеми не цікавлять. А Влад тільки й чекає, коли я оступлюся, щоб розірвати зі мною угоду. 

Приїхавши в офіс, одразу йду до Марти, щоб дізнатися подальший план дій. Наступна зйомка тільки через кілька днів, тому треба дізнатися, у чому вона полягатиме. 

Стукаю у двері її кабінету і переступаю поріг. Лише рота відкриваю, щоб привітатися, але бачу Влада, і рот сам собою закривається. Після вчорашнього у мене трохи неоднозначні відчуття. Розумію, що давно час викинути цього чоловіка зі своєї голови, але чомусь зробити це не так легко. 

– Доброго ранку! – кажу стримано і сідаю у крісло поруч з Владом. На чоловіка намагаюсь не дивитися, хоча відчуваю на собі його погляд.