Розділ 8

– Ти мене переслідуєш? – цідить роздратовано Влад, а в мене подих перехоплює від злості. Та за кого він себе має?! 

– Головою подумай! Як я можу тебе переслідувати, якщо це ти у мене в'їхав! Може, все якраз навпаки? – кричу. 

– Ідіотка! – гиркає Коваль і, не надто ніжно відштовхнувши мене, присідає, щоб оглянути пошкодження свого автомобіля. Тим часом на нас починають зглядатися люди, а інші автомобілі змушені об'їжджати та невдоволено сигналити. 

Не знаю, від роздратування це, чи я реально головою приклалася об кермо, але перед очима все трохи розпливається. Доводиться спертися на автівку Влада, а то ноги щось зовсім не хочуть тримати. 

– Я викликаю поліцію! Ти заплатиш мені за ремонт! – Коваль дістає з кишені телефон і набирає номер. 

Мабуть, мені варто якось себе захищати й також викликати поліцію, але сил на це зовсім немає. Почуваюся повністю розбитою, і голова починає боліти. Влад роздратовано проводить рукою по обличчю, а тоді його погляд зустрічається з моїм. 

Не знаю, що він бачить, але злість змінюється чимось іншим. Можливо, хвилюванням. 

– У тебе кров, – не питаючи дозволу, торкається мого волосся і щось там розглядає. – Треба ще швидку викликати.

– Обійдусь! – відштовхую його руку від себе і роблю крок трохи далі. Виходить тільки один, тому що на наступний просто не вистачає сил. Починаю падати та розумію, що на аварії мої травми не закінчаться. Тільки в останній момент Влад мене підхоплює. 

Дуже не хочу втрачати свідомість у такий момент, але від мене тут мало що залежить. Бачу лише його гарні очі, у які колись закохалася, а вже за мить просто вимикаюсь.

Наступне моє пробудження відбувається вже у лікарні. Поруч зі мною медсестра, і саме вона розповідає, що мене привіз дуже гарний молодий чоловік. На щастя, струсу немає, але лікар дає купу настанов, і потрібно кілька днів провести у ліжку. Він навіть хоче залишити мене тут на ніч, але я відмовляюся. Вдома однозначно буде краще. 

Повільно виходжу у коридор, тому що почуваюся ще не дуже добре, і намагаюсь зрозуміти, де моя сумка і телефон. Швидше за все, вони залишилися в реєстратурі, тому йду туди. Яке ж здивування мене чекає, коли бачу там Влада… з моєю сумкою у руках. 

– Тебе відпустили? – здивовано питає, розглядаючи пластир у мене на лобі. 

– Ага. Я чудово почуваюся! – виходить не дуже переконливо, і Влад це також помічає. – Сумку мою поверни! 

Коваль таки віддає мені сумку і спостерігає за тим, як я дістаю з неї свій телефон. Намагаюсь увімкнути його, але нічого не виходить. Схоже, сів.

– Твій автомобіль забрав евакуатор, – говорить чоловік. – Ось тут він знаходиться. 

Він передає мені візитку з адресою і номером телефону. Я одразу ж ховаю її у сумку, щоб не загубити. 

– Дякую, – бурчу і, оминувши його, прямую до виходу. Почуваюся просто жахливо і не хочу, щоб Влад бачив мене такою. Сподіваюся, що зараз він поїде і ми більше ніколи не побачимося. Ну а я попрошу когось викликати мені таксі та нарешті поїду додому. 

– Давай я тебе відвезу, – несподівано заявляє, коли ми разом виходимо на вулицю. 

– Не треба. За мною друг приїде, – сухо відповідаю. 

– Дійсно? – цікавиться. – І коли ти встигла йому зателефонувати? 

– Що за допит? – починаю злитись. – Коли в палаті була. Телефон у медсестри попросила. А що?

– Нічого! – Влад більше не виглядає злим, а от мене він добряче дратує, тому і вигадую, що викликала друга. Хочу, щоб він від мене відчепився. – Я не буду брати з тебе гроші за ремонт. Думаю, що ця аварія дійсно була випадковою. 

– Нарешті ти це зрозумів! – бурчу. – Дякую за твою великодушність. Наступного разу будь уважним за кермом. 

Влад чомусь хмикає після моїх слів, а я-то думала, що розізлиться. На щастя, він таки залишає мене і йде до свого автомобіля. Я ж озираюся навколо, сподіваючись зустріти когось і попросити телефон, але, як на зло, на вулиці порожньо. Вимерли всі, чи що?! 

Починає сутеніти, і я розумію, що треба повертатися у лікарню. Там попрошу телефон у персоналу. Тільки не встигаю й кроку зробити, коли поруч гальмує знайомий чорний позашляховик. Вікно з боку пасажира їде донизу, і я бачу Влада.

– Щось довго їде твій знайомий. Сідай, підвезу, – говорить доволі стримано. 

Тут я мала б увімкнути свою гордість і відправити чоловіка під три чорти, але не роблю цього. Просто сильно хочеться додому, і вмикати гордість – не варіант. 

Відчиняю двері та сідаю у салон. Тут тепло і приємно пахне. На Влада намагаюся не дивитися. Лише сухо кажу свою адресу і кладу голову на спинку сидіння. Хочеться спати, але я точно не робитиму це тут. 

– Твоя автівка сильно постраждала? – хочу зав'язати розмову, щоб не заснути. 

– Не сильно. Все можна виправити, – стримано відповідає. 

Прикриваю очі й чомусь починаю згадувати саме той момент, коли Влад мене поцілував. Тоді це був зовсім інший чоловік. Від нього віяло теплом і ніжністю. Хіба можна так сильно змінитися за два роки?

– У тебе є брат-близнюк? – дивна думка приходить у голову, і я одразу ж вирішую її перевірити.