Розділ 7

Поки всі обговорюють майбутній ювілейний випуск, я уважно стежу за Владом. Він дуже гарний, я це ще при першій зустрічі побачила. А ще він серйозний керівник. Зовсім не той  чоловік, з яким я провела ніч у Римі. 

Його підопічні з острахом слухають свого боса, і лише Марта говорить те, що думає. Здається, між ними доволі хороші взаємини. Ловлю себе на думці, що було б цікаво дізнатися більше про Влада. Тільки не знаю, чи він поділяє мої бажання. Швидше за все, що ні…

– Владе, хочу познайомити тебе з нашим фотографом. Каміла професіонал, і я впевнена, що ювілейний випуск буде бездоганним, – коли Марта говорить про мене, стає ніяково. Вона так мене нахвалює, що трохи навіть червонію. В принципі, я знаю, що чудово роблю свою роботу, але неабияк приємно чути це з уст інших. 

– І де ж вона? – Влад похмуро розглядає всіх присутніх, а коли його погляд зупиняється на мені, брови здивовано підстрибують вгору. Це могло б виглядати смішно, але мені щось зовсім не хочеться сміятися. 

– Привіт! Я ваш новий фотограф! – піднімаю руку, наче в школі, а коли розумію, що це трохи по-ідіотськи, опускаю її та натягую усмішку.

– Ти? Серйозно? – Влад явно не радий, що саме я виявилася його новим фотографом. Він розглядає мене так, наче я шматок лайна, і це дуже неприємно. 

Ні, це точно не той чоловік, з яким я познайомилася у Римі! А може, у нього є хороший брат-близнюк? Таке ж може бути.

– Владе, Каміла… – Марта явно не розуміє, чому у нього саме така реакція. 

– Вона не буде тут працювати! – цідить чоловік, а в мене подих перехоплює від його зухвалості. Невже він робить це, щоб не перетинатися зі мною? Пам'ятає, але не хоче, щоб хтось дізнався нашу маленьку таємницю.

– Але ж… – Марта розгублено витріщається то на мене, то на Влада, та й усі інші учасники цього зібрання явно не розуміють, що тут відбувається. 

– Ця дівка – просто мисливиця за грошима. Який з неї фотограф? – фиркає, а я просто не витримую. Підводжуся на ноги та наближаюся до нього.

– Знаєш що, пригальмуй трохи, великий босе! – випалюю. – Я тобі не дівка! І я дійсно професіонал своєї справи. Не хочеш зі мною працювати? Окей! Піду до твоїх найбільших конкурентів. Думаю, вони будуть щасливі працювати зі мною. Придурок!

Ну так, тримати язика за зубами – це не про мене. Ненавиджу несправедливість, а зараз цей чоловік показує себе з дуже поганого боку. 

Оминувши його, залишаю зал і прямую до ліфта. Здається, мої спогади про Влада спогадами й залишаться. Немає більше того прекрасного принца, а на його місце прийшов злий дракон… Добре, що хоча б вогнем не дихає. 

– Каміло, зачекай! – Марта наздоганяє мене вже тоді, коли чекаю на ліфт, нервово постукуючи ногою. – Пробач за Влада. Він трохи… вибагливий, але керівник чудовий. 

– Придурок він! – не збираюся підбирати слова. Не знаю, мабуть, мене більше зачепило навіть не те, що він мене образив, а те, що вдає, наче ми не знайомі. – Я не працюю з такими, як він. Пробач, але ні. 

– Давай я з ним усе вирішу і завтра тебе наберу, – Марта хапає мене за руку, наче боїться відпустити. Напевно, так і є, адже вона добре розуміє, що фото треба робити вже, а знайти іншого фотографа так швидко – просто нереально. А головне – хорошого фотографа! – Будь ласка.

– Добре, я почекаю, – зітхаю, і Марта відпускає мою руку. – Але тільки заради вас.

– Дякую, – Марта видихає з полегшенням, а я заходжу у ліфт і їду вниз. Напевно, дарма погодилася почекати. Не потрібно мені це. З Владом однозначно буде важко працювати, але ж ця клята цікавість не дає сказати “ні”.

Сідаю у салон автомобіля і кладу голову на кермо. Яка ж я зла зараз! Розумію, що треба випустити пар, і найкраще буде зробити це, зайнявшись своєю улюбленою справою. 

Таки їду в парк, щоб зробити кілька фото. Ця справа заспокоює мене найкраще. Люблю фотографувати людей в моменти, коли вони цього не помічають. А ще качок, що плавають в озері, і птахів. Фотографія – це сенс мого життя. Я щаслива, що навчилася цього. І жоден Влад не переконає мене у тому, що я невдаха. 

Купую собі каву в кафе на колесах і сідаю на лавку. Погода сьогодні чудова, але настрій – лайно. Все якось навалилося, і не факт, що я зможу так швидко зібратися. Христя з дитиною, тато, Влад…

З важких думок мене вириває дзвінок телефону. Коли бачу на екрані знайоме ім'я, широко усміхаюся. 

– Ну нарешті ти повернувся! – випалюю першою. 

– Я скучив, кошеня! – ніжний чоловічий голос миттєво піднімає мій настрій. 

– Я також! Як Мальдіви? Відпочив? 

– Жахливо. Ти ж знаєш, що я більше гори люблю, – бурчить. – Ти де зараз? Зустріньмось!

– Я в парку! Можеш приїхати до кафе, що на вході? Там доволі затишно, – відповідаю. 

– Буду через двадцять хвилин, – відповідає, не вагаючись, і закінчує виклик.

Ян – мій найкращий друг і людина, на яку я можу повністю покластися. Ми знайомі майже два роки, а таке враження, що все життя. Він відомий художник і шалено талановита людина. А ще любить подорожувати. Особливо в гори. 

Допивши каву, прямую до виходу з парку й вже уявляю зустріч з Яном. Ми не бачилися кілька тижнів, а таке враження, що місяці минули. Інколи мені здається, що ми з ним споріднені творчі душі. Він передає всю красу цього світу на полотні, а я – на фото.