Розділ 6

Повернувшись додому, одразу йду в душ. Треба привести себе в порядок і, головне, змінити одяг. Їхати до рідних немає жодного бажання. Два роки жила без них і ще стільки ж прожила б. Все заради тата, який постійно розривається між нами. 

Одягаю вузькі джинси та білу блузку, а на ноги – босоніжки на плоскій підошві. Волосся залишаю розпущеним і трішки фарбую вії. Залишаю квартиру і йду сходами вниз. Не люблю замкнутого простору, а в ліфті мені завжди недобре стає. 

На вулиці чудова погода, і я планувала провести цей день трохи інакше: поїхати за місто і сфотографувати улюблені місця. Тепер доведеться змінити свої плани та  перенести їх на завтра. 

Дорогою до тата купую Ілоні квіти. Не знаю, що їй ще треба, та й навряд чи вона оцінить будь-який мій подарунок. Тому обійдемося тільки квітами. 

Коли зупиняю автівку біля будинку, міцно обхоплюю руками кермо. Немає жодного бажання туди йти, але ж я пообіцяла… Тут однозначно буде Христя з Кирилом. Я і їх не бачила ці два роки, тому уявлення не маю, як вони живуть. Єдине, що знаю: дітей у них немає. Сестра була вагітною на весіллі, а потім щось сталося. Подробиць не знаю, але добре те, що Кирило таки з нею. 

Беру квіти з пасажирського сидіння і йду до будинку. Колись я жила тут і була щасливою. А потім все змінилося…

Стукаю у двері та чекаю, коли мені відчинять. Це робить покоївка і пропускає мене всередину. Веселі голоси чутно з вітальні, тому одразу йду туди. Хвилювання не відчуваю, просто хочеться, щоб усе це якнайшвидше закінчилося. 

– Добрий вечір усім! – зупиняюся на порозі й уважно розглядаю всіх. Тато усміхається, а Ілона дивується. Здається, вона не очікувала, що я прийду.

– Камі! Який сюрприз! – Христя підводиться на ноги й швидко наближається до мене. Маю визнати, що вигляд у неї чудовий, сильно нагадує мені Ілону. Гарна сукня, макіяж, зачіска і коштовності.

– Привіт! – усміхаюся і потрапляю в її міцні обійми. Напевно, цієї миті щось мало б тьохнути всередині, але нічого не змінилося. Час не зробив нас ближче ні на міліметр. 

– Як добре, що ти приїхала! Ходімо за стіл! – Христя бере мене за руку і веде до всіх. Я сідаю якраз навпроти Кирила, і, коли наші погляди зустрічаються, перед очима промайнув спогад з минулого, коли він намагався мене поцілувати. 

– Ілоно, вітаю з днем народження! – передаю їй квіти, і жінка приймає їх.

– Дякую, Каміло! – стримано відповідає. – Випиймо за чудову зустріч. 

Пити я не збираюся, тому беру в руки склянку з соком. Прямий погляд Кирила добряче дратує. Здається, він ще й досі не набрався розуму, тому мені варто триматися від нього якомога далі.

– Камі, як ти поживаєш? Чим займаєшся? – питає Христя. 

– Я фотограф. Працюю з модельними агентствами та журналами, – відповідаю. – А у вас як справи? 

– Та все, як завжди, – махає рукою сестра. – Кір працює у компанії, а я займаюся хатніми справами. 

Ого, як сказала! Хатніми справами! Я ж то знаю, що насправді Христя вдома сидить, як і Ілона. Вони люблять відвідувати салони краси, магазини та світські заходи. 

– А як справи в особистому житті? Хлопець у тебе є? – питає Ілона.

– Немає хлопця. Я зайнята кар'єрою, – відповідаю. 

На деякий час всі замовкають, тому що приносять ще страви, і так мені подобається значно більше. Здається, у Христі та Кіра все відносно добре, і навіть Ілона не плюється отрутою, як робить зазвичай. 

Коли відчуваю, що варто відвідати вбиральню, залишаю всіх і йду у коридор. Роблю свої справи та мию руки. Думаю, що для першого разу все минуло доволі добре і можна залишати цю “веселу” компанію. 

Та коли виходжу з вбиральні у коридор, бачу Христю, і виглядає вона не такою щасливою, якою була зовсім недавно. Здається, на мене чекає важлива розмова. 

– Нам варто поговорити, – Христя спирається спиною на стіну, і в її погляді немає нічого хорошого. Вона розглядає мене як особистого ворога, отже, за два роки так і не зрозуміла, що я ні в чому не винна. 

– Я слухаю, – відповідаю. 

– Чому ти знову об’явилася? Хочеш забрати у мене Кирила? Тобі мало того, що я дитину через тебе втратила?! – Христя сипле запитаннями, а я розгублено кліпаю очима. 

– Ти про що? Як мене стосується ваша дитина? – питаю.

– Після того, як я застала вас разом, дуже погано стало, і я… втратила малюка!

– Я цього не знала, – шепочу. – Христю, я можу заприсягтися, що Кирило мені не потрібен.

– Я тобі не вірю! – цідить розлючено. – Я бачила, як ти на нього дивилася!

Ну, все, з мене досить! Я-то думала, що все дійсно не так жахливо, як може здаватися, але ні. Нічого не змінилося. Христя готова горло перегризти за свого Кирила, який взагалі її не поважає. А ще вона звинувачує мене у смерті дитини! Хоча… варто звинувачувати власного чоловіка. 

– Я краще піду, – оминаю її та швидко прямую у вітальню, тому що там залишилася моя сумка. 

– І не повертайся більше! Від тебе одні неприємності! – цідить у спину сестра.

Мабуть, кілька років тому мені було б боляче від подібних слів, але зараз я майже не зважаю на них. Єдине, що робить боляче: думка про її дитину. Ні, я не звинувачую себе. Але у всій цій ситуації найбільше мені шкода саме ненародженого малюка.