Розділ 5

Каміла

Минуло два роки

– Стасю, ти чого мене не розбудила? – кричу на всю квартиру і намагаюсь знайти свою сумку, у якій вчора залишила телефон. 

– Не кричи ти, – кривиться подруга, яка на кухні обіймається з пляшкою води. 

– Як не кричи? У мене сьогодні важлива зустріч! – бурчу і таки знаходжу сумку в коридорі на підлозі. Телефон вимкнений і не подає ознак життя. 

Дарма я вчора погодилася поїхати у цей клятий клуб. Пити зовсім не вмію, а після келиха шампанського рознесло так, що не пам'ятаю, як опинилася у квартирі подруги. Поки одягаюся, вона готує мені каву. До зустрічі менше ніж година, тому немає сенсу їхати додому, щоб переодягатися. Заряджаю телефон і п'ю приготовлену Стасею каву. 

– Як думаєш, мене не приймуть за дівчину легкої поведінки у такому прикиді? – кручусь перед дзеркалом у короткій спідниці та білому топі. Волосся хвилями спадає на плечі, лише макіяж довелося змити і підфарбувати вії тушшю. 

– Крутий у тебе вигляд. Гляди, ще на місце моделі візьмуть замість фотографа, – регоче Стася.

– Ага, точно, – хмикаю і взуваю туфлі. Ненавиджу підбори, але діватись нікуди. Мої улюблені кеди вдома залишилися, як і автомобіль… 

Викликаю таксі, діставши телефон із зарядки. До зустрічі двадцять хвилин, отже, встигаю. Прощаюсь зі Стасею, яка, голосно позіхаючи, йде в кімнату, і їду ліфтом на перший поверх. 

Рівно через двадцять хвилин виходжу перед високою будівлею зі скла та металу і намагаюсь вгадати, на якому поверсі знаходиться видавництво журналу. Коли мені зателефонував головний редактор, я навіть здивувалася, але вирішила не відмовлятися. Все-таки працювати вдома краще, ніж десь за кордоном. Чому б не спробувати і такий досвід? 

– Ви куди? – на вході мене зупиняє охоронець і похмуро розглядає з голови до ніг. 

– Мене звати Каміла Кравченко, – пояснюю. – У мене зустріч з головним редактором журналу “МодНо”. 

– Хвилинку зачекайте, – заявляє і відходить вбік, щоб перевірити інформацію. 

Поки стою біля входу, чоловіки у костюмах зацікавлено мене розглядають. Вкотре переконуюсь, що варто було запізнитись, але одягнути щось інше. 

– Можете проходити. Дванадцятий поверх, – говорить охоронець, і я, щаслива, тупочу до ліфта. 

Ліфт швидко піднімає мене на потрібний поверх. Коли виходжу у приймальні головного редактора, мене зустрічає дівчина з білявим волоссям і широкою усмішкою. 

– Доброго дня! Ви Каміла? – цікавиться, і від мене не приховується, як здивовано вона мене розглядає. 

– Привіт! Так, це я, – усміхаюсь.

– Марта Ігорівна вже чекає на вас. Прошу, проходьте, – вказує на двері. – Каміло, вам щось приготувати? Каву чи чай?

– Можна чай? Каву я вже пила, – відповідаю і прямую до дверей. Постукавши, проходжу всередину і бачу за столом гарну жінку років сорока. У неї темне волосся, зібране у хвіст, і професійний макіяж на обличчі. – Доброго дня, я Каміла Кравченко!

– Вітаю тебе, Каміло! – жінка також мене  розглядає і підводиться на ноги. – Я дуже рада, що ти прийняла мою пропозицію і прийшла. Олеся запропонувала тобі чай чи каву?

– Так, звісно! – сідаю у крісло, а жінка повертається на своє робоче місце. 

– Каміло, мене звати Марта. Я дуже хочу, щоб ти погодилася провести для журналу кілька фотосесій. У нас ювілейний випуск цього місяця, тому все має бути на найвищому рівні, – пояснює жінка.

– Я не проти, – відповідаю. – Але спочатку було б добре, щоб ви переглянули мої роботи. Можливо, вам не сподобається. 

– Ну що ти! З твоєю творчістю я добре знайома, – вона усміхається доволі щиро. – У світі моди тебе знають всі і сміливо називають однією з найкращих.

– Дуже дякую, – чесно кажучи, дуже приємно почути такі хороші слова. Олеся приносить мені чай, і, коли ми знову залишаємось удвох, Марта розповідає про суть моєї роботи. 

Слухаю уважно і навіть не зважаю на головний біль. Коли працюю, намагаюсь абстрагуватись від усього зайвого. Можливо, саме тому зі мною хочуть працювати відомі компанії. А може, річ у тім, що фотографувати – це для мене як дихати. Не можу без цього процесу. 

– Якщо ти згодна з усіма моїми вимогами, тоді перейдімо у твоє нове місце роботи, – говорить Марта.

– Так, звісно, – відповідаю. 

Ми спускаємось ліфтом на поверх нижче, і там Марта знайомить мене зі стилістами та візажистами.  Тут є примірювальні і великий зал для зйомок. Саме тут я і буду працювати. 

– Ну як тобі? – цікавиться Марта.

– Все супер. Тільки я фотографую на свою камеру. У мене правило  таке, – відповідаю. 

– Як скажеш, – відповідає Марта. – Завтра о десятій наш гендиректор робить загальні збори щодо ювілейного випуску. Ти також маєш там бути. Заодно познайомлю вас. 

Наскільки мені відомо, гендиректор “МодНо” – молодий та амбіційний бізнесмен. Думаю, буде цікаво з ним познайомитися. 

Марта відпускає мене додому і просить завтра не запізнюватися, тому що великий бос дуже цього не любить. Обіцяю собі, що більше жодних клубів найближчі років сто, і впевнено прямую до виходу. Вже на вулиці починає дзвонити мій телефон, і коли бачу, що це тато, спочатку з'являється бажання проігнорувати його дзвінок.