Розділ 4

Таксі везе мене до того ж кафе, де ми домовилися зустрітися. До зустрічі ще сорок хвилин, тому замовляю собі каву в закладі й дуже шкодую, що ми так і не обмінялися номерами телефонів. А що, коли він не зможе прийти, а я чекатиму тут не зрозуміло скільки? Шукаю в інтернеті квитки на найближчий рейс додому і розумію, що у мене всього година залишилася. Якщо Влад не встигне, ми більше не побачимось. 

Випиваю одну каву і замовляю собі іншу. Телефон розривається від дзвінків, але я не відповідаю. Тато, Ілона, навіть Христя… Уявлення не маю, чого їм всім від мене треба. Я дала собі обіцянку триматися від них подалі, і я її виконаю. Сподіваюся, що сестра все ж таки буде щасливою з цим мудаком. Вона ж так його кохає, що не бачить очевидних речей. 

Рівно о десятій виходжу на вулицю та озираюся навколо. Влада не видно, а в мене пів години залишилося… Невже він не прийде? Напевно, зрозумів, що дарма погодився на цю зустріч і зараз десь у небі, або навіть в Україну повернувся.  

Я можу їхати в аеропорт просто зараз, але все ж таки чекаю ці пів години на не зрозуміло що. Коли ж і вони минають, стає так неприємно від власної дурості. Поки чекаю на таксі, прошу офіціантку принести мені папір і ручку. 

Не знаю, навіщо це роблю, але все ж таки пишу записку Владу. Якщо він приїде, то хоча б буде знати, де мене шукати…

Залишаю записку в офіціантки, а сама беру валізу і йду на вулицю. Довга сукня заважає нормально рухатися, тому обіцяю собі переодягнутися у вбиральні аеропорту. 

Поки водій кладе мою валізу у багажник, я все ще чекаю на Влада. Озираюсь навколо, але нікого не видно. Коли автомобіль рушає, знову починаю плакати. Дивно, я більше шкодую про те, що Влада не побачила, ніж про те, що мої рідні виявилися поганими людьми. 

Здається, цю подорож у Рим я ніколи не забуду. А особливо Влада, який став моїм казковим принцом на одну-єдину ніч… 

Влад

Прокидаюся майже в обід і жмурюсь від прямих сонячних променів. Здається, Марта навмисне відкрила жалюзі, щоб я мучився. Сідаю і протираю обличчя руками. Перед очима постають кадри минулої ночі, і я усміхаюся. 

Каміла мені не наснилася… Я досі відчуваю легкий аромат її парфумів і солодкий смак її губ. Неймовірна дівчина, наче казкова фея. Каштанове волосся і зелені очі… а головне, кирпатий носик з розсипаним ластовинням на ньому. Я ще ніколи таких дівчат не зустрічав і, здається, закохався по вуха.

– Ти чого такий щасливий? Ми на літак запізнюємось! – Марта з'являється на порозі моєї кімнати, а тоді сідає на ліжко поряд зі мною. 

– Залишимось ще на один день. Завтра полетимо. У мене ще зустріч сьогодні. Пізно ввечері, – відповідаю.

– Справді? – радіє сестра. – Це ж чудово! Я якраз не встигла відвідати ще кілька магазинів. А чому ти змінив свою думку? Тебе ж Яна вдома чекає. 

Точно, Яна… 

– Почекає. Я взагалі збираюся з нею порвати, – бурчу. 

– Та що ж це стільки чудових новин зранку! – плескає у долоні Марта та широко усміхається. – Ну нарешті, братику. Ця Яна мене дратує. 

– Я в душ, мала, а ти займайся своїми справами, – куйовджу її й без того темне кучеряве волосся та залишаю кімнату. 

Вода допомагає повністю прокинутися, і спогади про Камі стають більш реальними. Дочекатися не можу, коли настане вечір. Хочу побачити її якнайшвидше. Ця дівчина неймовірна. Ніколи нічого подібного не відчував, а з нею хочеться пірнути у прірву. Лише я і вона… подалі від людей і цього світу. 

Всі справи давно вирішені, тому зайнятись нічим. Їду в центр на зустріч з Девідом,  а там до вечора час швидше мине. 

Дорогою у таксі телефонує Яна. Спочатку хочу скинути виклик, а тоді розумію, що не варто. Нам давно треба поговорити. Не хочу кидати її телефоном, але краще вже так, щоб бути чесним перед Камі. 

– Зай, а чому ти не прилетів сьогодні? – питає невдоволено, а я кривлюсь від цього її “зай”. 

– У мене ще справи залишилися, – відповідаю. 

– Які справи? – питає підозріло. – Ти ж казав, що контракт підписано.

– Яно, я що, на допиті? – починаю злитись.

– Пробач, зайчику. Я просто скучила за тобою, – муркоче дівчина, а я тільки хмикаю. Яна чудово знає, коли варто зупинитись. Раніше мені це подобалось, а зараз вона мене дратує. – То коли ти повернешся?

– Думаю, завтра, – відповідаю. – Яно, послухай…

– Давай поговоримо, коли ти повернешся, – здається, вона розуміє, до чого я веду, і сама звертає з небезпечного шляху. 

– Добре, – бурчу і завершую виклик, не прощаючись. Здається, нам таки доведеться поговорити, і я впевнений, що Яна влаштує істерику. Не хочу цього, але порвати з нею я маю. 

Девід вже чекає мене в ресторані і, коли сідаю навпроти нього, потискає мою руку. Ми знайомі з ним кілька років, працювали разом і однозначно робитимемо це ще не один раз. 

– Ти мене здивував. Я-то думав, що ти вже на півдорозі додому, – хмикає друг.

– Плани змінилися, – усміхаюся. – Вчора я зустрів дівчину і, здається, закохався. У нас зустріч сьогодні. 

– Нічого собі! – дивується Девід. – Мабуть, ця дівчина дійсно особлива, якщо змогла полонити твоє серце. Як її звати?