Розділ 2

Коли проходимо у ресторан, одразу помічаю батьків Кіра за дальнім столиком. Вони спілкуються про щось із моїм батьком та Ілоною. Христя одразу ж широко усміхається і, схопивши свого нареченого за руку, веде одразу туди. Мені ж нічого не залишається, як йти за ними. 

– Добрий вечір! Я дуже рада вас бачити! – Христя почергово цілує обох батьків Кіра, і вони сідають за стіл. 

 – Каміло, і ти тут? – Ольга Романівна, мама Кіра, почувається доволі ніяково, коли бачить мене. В той час, коли я зустрічалася з її сином, ми були дуже близькими. Той факт, що Кір зрадив мені з сестрою, і її сильно вибив з колії.

– Вітаю вас! – міцно обіймаю жінку і цілую в щоку. Те саме роблю з Павлом Вікторовичем. 

Сідаю навпроти неї, і офіціант наливає усім вина. В принципі, ця вечеря могла б обійтись і без мене, але я впевнена, що Христя покликала мене для того, щоб ще раз показати: Кір тепер її. Шкода, що вона не розуміє: на її нареченого я більше не претендую. Його зрада – це прямий факт того, що разом нам не бути. Ніколи й нізащо. 

Батьки Кирила переважно мовчать, а от Ілона з Христею без зупину розповідають про підготовку до весілля. Яким буде бенкет, скільки квітів замовили та скільки запрошено гостей. 

Зовсім скоро мені все це набридає, і, допивши вино з келиха, я розумію, що час вшиватися. Ніч така коротка, а я тут відсиджуюсь. 

– Пробачте, але мені треба йти, – підводжуся на ноги та ловлю на собі невдоволений погляд Ілони. – Було приємно вас бачити.

– І куди ти зібралася так пізно? – питає Ілона таким тоном, наче я дійсно зобов'язана перед нею звітувати. 

– Гарного усім вечора! – повністю її ігнорую і швидко прямую до виходу. 

Вже на вулиці вдихаю на повні груди повітря і почуваюся повністю вільною. Дістаю фотоапарат з сумки і йду вузькими вулицями, розглядаючи все навколо. 

Після випитого вина у голові приємно шумить, а погані думки розбігаються. Виходжу на центральну площу – і дух переповнює від краси цього місця. Роблю фото за фото і ніяк не можу зупинитись. Вже через годину у мене в арсеналі понад сто фотографій, але цього зовсім мало. Після центру хочеться знайти якесь особливе місце. Час наближається до півночі, і людей на вулиці стає трохи менше. В черговий раз звернувши з основної дороги, несподівано натикаюсь на компанію з чоловіків. Вони голосно щось обговорюють і голосно регочуть. Спокійно проходжу поряд з ними, коли несподівано один з них не надто ніжно хапає мене за руку і говорить щось італійською. 

– Відпустіть мене! – кажу англійською, тому що італійської зовсім не знаю. 

Його друзі починають ще голосніше реготати, а чоловік притягує мене до себе і неприємно обіймає за талію. Пробую вирватись, але нічого не виходить. Зараз найбільше боюсь за свій фотоапарат. На ньому стільки фото. Якщо втрачу його, буде дуже прикро.

Коли поруч з нами з'являється ще один чоловік, спочатку думаю, що це ще один із цієї компанії. Він говорить щось італійською, але той, що мене тримає, більше не сміється. 

Між ними починається перепалка, а тоді взагалі бійка. Я лише бачу, як мій захисник вправно відбивається від ударів, але в якийсь момент і йому дістається по обличчю. Коли ж він розуміє, що один не впорається, несподівано хапає мене за руку, і ми починаємо бігти.

Все відбувається так швидко, що мені нічого не залишається, як бігти за ним. Відчуваю лише його гарячу долоню у своїй і бачу його широку спину та темне волосся. 

– Ти як? – питає трохи захекано, коли ховаємось за якоюсь стіною. У темному провулку нас зовсім не видно, але чомусь я стою повністю притиснута до незнайомця, а його руки у мене на спині.

– Нормально. А ти? – якась дивна розмова у нас виходить. Я зовсім не знаю цього чоловіка, але він мене врятував, до того ж говорить українською… Чим не привід йому довіряти? 

– І я, – мені здається, що він усміхається, але точно сказати не можу, тому що зовсім його не бачу. 

Компанія наших нападників пробігає зовсім поруч, і в цей момент чоловік ще міцніше пригортає мене до себе. Я ж торкаюсь кінчиком носа грудей незнайомця, обтягнутих білою сорочкою. Вдихаю аромат його парфумів і чомусь майже не дихаю. 

– Вони пішли, – чую біля вуха його хриплий голос і таки розплющую очі. – Злякалася?

– Зовсім ні! –  випалюю і відступаю від свого рятівника. – Дякую тобі за допомогу!

Ми виходимо на світло, і тепер я можу добре роздивитися свого рятівника. У нього дійсно темне волосся, щетина на обличчі та гарні темні очі.  А ще він дуже високий і підтягнутий. 

– Дякую, що допоміг. Мене Каміла звати! – вирішую бути люб'язною і навіть руку свою простягаю для стискання. 

– Без проблем. Я Влад, – чоловік бере мою руку у свою і несподівано підносить до губ. Цілує, а я тільки очима кліпаю як ідіотка. – Ти поспішаєш, Каміло?

– Що? – не одразу розумію, що він має на увазі. – Ні, не поспішаю. Сьогодні я планую всю ніч гуляти містом. 

– Одна? Не боїшся, що знову чіплятися будуть? – Влад ховає руки в кишені штанів і чекає на мою відповідь. 

– Якщо маєш бажання, можеш зі мною залишитись, – випалюю, поки не передумала. Не буду лукавити – Влад мені сподобався. Він наче з неба до мене звалився. Весь такий гарний і таємничий.