Розділ 34

Марк

З самого ранку я вирушив на Лонг-Айленд. Не міг сказати, що був у захваті, бо я був у гніві, в розпачі та в халепі. Не знаю, як зараз спокійно дивитись на батька… Але той факт, що мої донька та дружина не зі мною, а з ним, змушував мене просто скаженіти. І немало важливим було й те, що в нього почуття до Інни… Лише повний бовдур не зрозумів би, що саме це означало. Вона довірлива, емоційна, прихистить навіть безхатченка, як тоді, коли ми гуляли парком й вона вирішила, що в того типа були чесні очі, тому потрібно було допомогти йому. Після чого мусив влаштувати його до знайомого бодай на якусь роботу. Так, Інна тоді не помилилась і цей волоцюга таки виявився дійсно жертвою обставин, але… Це ж волоцюга…  

Прокляття! Адже тепер справа не з волоцюгою, а з чоловіком, який як одержимий, знав чого хотів! А хотів він мою жінку! Якщо Грег на стільки впевнений у своїх силах, то він доб’ється свого! Бо я добився її! А враховуючи те, що тепер Інна все знає, я більше ніж упевнений, що вона не просто зненавидить мене. Достатньо було пригадати її погляд, коли влаштував допит за Костю… Але я всіляко відганяв від себе ці думки, бо не хотів, щоб так було. Вона мусила кохати мене, навіть тепер… Аж самому смішно стало від абсурдності моїх думок. Мусила… Та тепер я точно не мав жодного права змушувати дружину до чогось. 

Коли прибули на місце, в дім я практично вбіг, сімейство, в особах батьків та Юлії, саме снідали. Сподівався, що я не зіпсую їх апетит аж занадто.

— Марку, — розгублено промовила мама, щойно побачила мене: зарослого, з мішками під очима і розхристаною до половини сорочкою. — Є якісь новини?

— Є, — з чималим зусиллям видавив із себе, подивившись на батька. — Ходімо.

Мигцем глянув на здивованих матір та Юлію, і пішов звичними коридорами до кабінету. Вже всередині підійшов до батькового столу і сперся на нього руками. Певно, він не зрозумів, що часу на сніданок не було, якщо вже вирішив зволікати.

— Марку, тримай себе в руках, — наголосив мені Таяс збоку. — На емоціях ми нічого не вирішимо.

Я схилив голову, подумки шукаючи той заповітний перемикач, який би зробив диво з моїми мізками.

— Намагаюсь, Таясе.

Нарешті почулись кроки, але слідом за батьком прийшла й мама.

— Марку, — почав батько, та я одразу ж рукою спинив його.

— Шість років назад, — сказав я досить спокійно. — Ти придбав родовища. Чиї вони були?

Розвернувшись до них, побачив розгублених батьків, мабуть, мій погляд здавався занадто божевільним.

— Я не знаю чиї точно, але Мітчел запевнив, що їх можна придбати…

— Мітчел сказав. А ти сам перевіряв?

— Не було потреби, адже Рон акціонер і ніколи не помилявся…

— Була потреба! — вигукнув я з розпачем, але вже спокійніше додав: — Після придбання родовищ хтось приходив до тебе з претензіями?

Батько звів брови, намагаючись пригадати.

— Не пам’ятаю, Марку. До мене, наче точно ні…

Штурхнув у сторону стілець, що стояв поряд, закипаючи попри Таясові настанови:

— Вони належали «Дайсин», тату!

Мама з жахом подивилася на мене. Її син дедалі більше ставав некерованим останнім часом. Ідеальний синочок, до якого вона звикла,  все більше перетворювався на монстра.

— Марку, але жодної згадки про них навіть не було…

— Мені плювати! — крикнув я з пересердя. — Грег три роки намагався повернути родовища, які ти в нього забрав, але ви вперто відшивали його людей! А тепер відповідаю я! Відповідає моя сім’я! Мої діти батьку!

Відчув, як почали тремтіти мої руки, але я одразу заховав їх у своєму волоссі.

— Що ти таке говориш? — почув мамин тремтячий голос.

Перевів на неї свій розбитий погляд.

— Інна вагітна, — промовив скрушно.

І, наче хто перекрив мені дихання, прагнучи звести мене із життя. Закрив обличчя досі тремтячими долонями, поволі присідаючи навпочіпки, бо здавалося — от-от і впаду.

— Ти впевнений? — знову почувся мамин голос, попри гул у вухах.

— Так, Пітер сам сказав… А вчора Грег…

— Ти бачився з ним? — занепокоєно запитав батько.

— Так, вчора. Через те, що нещодавно сталося з Інною, він призначив зустріч у своєму казино, — видихаючи, відповів я. Почувся мамин переляканий зойк, але, дивлячись на батька, я продовжив:  — Випадково вона дізналась про зраду… Від нього, коли ми розмовляли телефоном. Сказав, що вивезе їх закордон, хочу я того чи ні… Бо я загроза для них…

— Це безглуздя! — заволала мама, підходячи до мене, але я підвівся, не даючи себе торкнутись. — Марку, не можна цього дозволити!

— Іншого вибору немає, мамо! Щойно він вивезе їх в безпечне місце, синдикат стримувати нічого більше не буде! Вони вимагають повернути усі придбані родовища! З відсотками за всі роки! Ви хоч уявляєте скільки це за шість років? — Я глянув на батька. Не знаю чи було презирство в моїх очах, але звіряча лють точно була. — Він запевнив, що поки вони під його захистом, то з Інною та дітьми нічого не станеться…