Розділ 33

Грег

Клятий Марк! Як же можна було так напартачити? Розмова з ним не полишала мене всю дорогу. З Нью-Йорку вилетів зранку, тому літак лише тепер приземлився у Маямі. Дорогою примітив квіткову крамницю і не втримався, щоб не обрати для Інни найгарніших квітів. Всередині було мільйони різноманітних квітів і букетів, а який обрати тій єдиній, щоб тепер він говорив про мої почуття — я навіть не розумів. Раніше, я не обирав їх особисто, а тут повстав перед вибором, чи не одним із важливих на цю мить.

— Вітаю, містере! — промовила до мене десь з боку молода дівчина. — Для кого шукаєте квіти? Можу порадити…

— Для коханої, — сказав впевнено, а очима продовжив оббігати барвисті квіти. — Хочу ними передати свої почуття…

Дівчина всміхнулась, підійшовши до троянд.

— Гадаю, вони будуть безпрограшним варіантом, особливо, якщо зробити мікс. — Дівчина почала діставати червоні та білі троянди. — Ось ці говоритимуть про вашу любов та пристрасть, яку ви відчуваєте до неї, а ось ці доповнять ваше зізнання тим, що ваші почуття чисті та любов віддана.

— Мені подобається, — погодився я, немов хлопчина, широко всміхаючись. — Зробіть найбільший букет. І один невеличкий для донечки.

Вона знову посміхнулась й почала збирати квіти в букет. Тож вийшов я із великим букетом троянд для Інни та з маленькими рожевими трояндами для Емілії, хоча так дивно було чути, що мені можна називати її Еммою. Не важко здогадатись, що так називати крихітку дозволялося лише тим, кого вона любила і кому довіряла. І бути серед цих людей було надважливо для мене. Дорогою заїхали до кондитерської за найкращими тістечками, адже кожна дівчина любить смакоту, особливо маленький янгол.

Додому повертався з чималим хвилюванням. Довелось їх залишити, нічого не сказавши, бо навіть не уявляв, як я мав це сказати. «Я їду на зустріч з Марком»? Точно ні. У той день Інна навіть не розмовляла з нами, хоча гарною ознакою було те, що вона не плакала. Втім, сум в очах Емілії не зникав. Вона, на диво, кмітлива і турботлива дитина як на свої роки, від матері практично не відходила. Важко було залишити їх, але інакше було ніяк.

Авто заїхало на подвір’я, а моє серце колотилось так, наче вперше побачить жінку. Коли я увійшов у будинок, то першим, що помітив навкруги — була тиша… Аж незвично, що Емілії ніде не було чутно. Хоча вони тут вже тиждень, а відчуття — наче все життя так і було. Певно, роки нестерпної гри на відстані, зробили свою справу. А коли зайшов на кухню, щоб залишити смакоту, зустрівся із радісним поглядом Маргарет, і з шаленим серцебиттям у грудях поквапився до дівчат. Доба без них була схожою до нестачі кисню в моїх легенях.

Якимись невпевненими стали мої кроки, щойно я почав підходити до їхньої кімнати. Почув тихий голос Емми, вона щось розповідала українською, від чого моя усмішка стала ширшою. Я тихенько пройшов всередину й зупинився в дверях.

Емілія сиділа на ліжку в обіймах матері, розповідаючи їй, певно, казку, бо Інна іноді всміхалась, сумно та вимушено, але будь-яка емоція була гарною ознакою.

 — Прийшов на голос, думав, до мене завітали янголи, — підійшов ближче, а в Емми аж очі загорілись, щойно вона побачила букет. — Тримай, моя квітко, такий же ніжний та дивовижний, як і ти.

Дівча підбігло до мене й вихопило з рук квіти, одразу принюхуючись до кожної троянди. Підвів погляд на Інну. Бачив, що здивована, але підійшов до неї, сівши поруч.

— А це найпрекраснішій матусі…

Взяти квіти вона вагалась, натомість лише дивилася спершу на них, а потім розгублено на мене. Боляче, звісно, але я ж не дурень. Ну принаймні не настільки, щоб не розуміти цього. Поклав букет поряд і торкнувся рукою її щоки. Погладжуючи ніжну шкіру, деякий час мовчки дивився на неї.

— Хочу бачити твою посмішку, бачити тебе щасливою… Хочеш, можеш навіть насварити мене, що я таку дурницю зробив… — здається, кожне моє слово відбивалося від стіни, в якої не було емоцій в цю мить. — Я не хотів, щоб ти все те чула… Не можу бачити тебе такою, боляче… Дозволь бути поряд. Ніхто не вартий твоїх сліз. Тобі є задля кого бути сильною та щасливою. Не дозволяй нікому тебе зламати… Ні Марку, ні мені. Нікому, чуєш?

Тримаючи її обличчя у своїх долонях, сам ніби розчинявся на атоми в повітрі поряд. Так само мовчазна, але погляд теплішав, наче от-от і розплачеться, розірветься на мільярди діамантів.

— Не плач, благаю.

Свідомо притулився до її губ. Відповіді не чекав. Хотів просто поцілувати її, в надії забрати весь той біль собі. Вирвати із середини все те розчарування, якого відчула від Марка. Вона не відповідала, але й не відштовхувала, лише торкнулася моїх рук і почала схлипувати. Відірвавшись від губ, пригорнув до себе. Гладив волосся й все більше втискав у свої груди, відчуваючи, як плач ставав ще сильнішим.

Безпомічно глянув на Емілію, бо боявся, щоб Іннин стан не нашкодив дитині. Вона відклала свої квіти на край ліжка й вилізла до нас. Притулилась своєю голівкою до матері збоку й почала зовсім легенько погладжувати її живіт.

— Матусю, тобі не можна хвилюватись… Будь ласка… Ти нам потрібна.

На якусь мить відчув, як Інна затамувала подих, певно, обмірковуючи слова дитини. Вже згодом вона відсторонилася та подивилася на Емілію, потім знову на мене. Тільки тепер на її губах потроху почала розквітати посмішка. Ще зовсім невпевнена, але очі знову почали блищати.