Розділ 26

Марк

Клятий день ніяк не закінчувався! Мене дратувало геть усе: люди навколо, відсутність новин, а відсутність моїх дівчат поруч — найбільше. Маму з Юлією та Міхаелем відправив на Лонг-Айленд, бо терпіння вже не було бачити їх червоні очі та зітхання. Там є охорона, тож принаймні за них я буду спокійний. Хоча ще більше я переконався в тому, що їм не потрібні були всі мої рідні. Пентхаус перетворився на якесь шпигунське кубло.

Покращена програма Вінса змогла відшукати ту дівку з клубу, хлопці саме поїхали за нею. А я, як одержимий, досі чекав дзвінка. Від них? Чи від нього? Скільки разів прокручував у своїй голові, чи зустрічались ми з ним деінде і чим саме я перейшов йому дорогу? Але жодної відповіді не було, бо й гадки не мав про нього і де ми перетинались. Вражало, що ФБР також нічого ще не роздобуло про нього. Не думав, що таке можливо.

Пролунав дзвінок. Я аж здригнувся. Це хлопці, привезли ту хвойду на звичне місце. Взяв Таяса і вже через пів години ми були там. Всередину я буквально залетів, а очі, як в того бика — налиті кров’ю і ладні були спопелити це стерво. Вона мене впізнала, але без особливого захвату.

— Хто тебе найняв? — запитав крижаним голосом, а сам зробив повільні кроки до неї.

Її очі оббігали присутніх, і вкотре погляд зупинився на мені.

— Я не знаю його… 

Але автоматично моя рука відвісила ляпаса по її щоці, що дівка аж впала на підлогу.

— Хто найняв?

Мотнула головою, спльовуючи кров з рота. Розлючено вхопив її за волосся, піднімаючи голову і важко дихаючи над її головою.

— Повторити? Та тоді це буде останнім, що ти почуєш у своєму нікчемному житті, — прохрипів ледь не в саме вухо.

Та лише заскавчала, але почала щось белькотіти губами.

— Голосніше!

— Я не знаю його! Він лише заплатив п’ятдесят штук, щоб звабила тебе…

Відпустив її голову та вирівнявся. Знову півсотні… Що за гру він веде?

— Як він виглядає, голос, все що знаєш?!

— Високий, — глянула мигцем на мене, — вищий за тебе, світле волосся… Блакитні очі… Дорогезний годинник та лахи на ньому… Ім’я не знаю… Гроші дали на початку… 

Цього мені було достатньо, щоб упевнитись на сто відсотків, що то був саме він. Попрямував до виходу, кивнувши хлопцям завершувати із нею. Навіть було байдуже, як саме. Я був зліше звичайного. Практично нічого нового, лише доказ того, що я мав рацію. Але ж чому не пам’ятав цього покидька?

 Втім, вдома на мене чекала новина. Щоправда, не знав — гарна вона чи ні… 

— Марку! На одній з камер було помічено Інну з дитиною… — схвильовано повідомив Вінс, чим вирвав мене зі світу примар.

— Де?!

Я мало не біг до нього, відчуваючи, як шалено билось моє серце. Благав лише, щоб все було добре з ними. Та чи це було добрим?

На запису мою дружину з донькою вели на літак. Лайно!

— Відмотай назад!

Вінс пройшовся пальцями по клавішах і я вже бачив, як до літака під’їхало авто. Прокляття. Грег. Впевнено підіймався на борт, залишивши охорону надворі. Згодом привезли моїх дівчат і все…  Вони були на борту, який незабаром злетів… 

Якийсь час, наче зачарований, я мовчки дивився на екран… А вже наступної миті згорнув зі столу перше, що втрапило до рук. Пролунав звук чогось розбитого і щось розлетілось підлогою, але я рвався далі трощити все, що встигав вхопити… Доки Таяс та один з агентів не вхопили мене.

— Марку, вгамуйся! — крикнув до мене Таяс, а в мене перед очима досі були мої дівчата. З Грегом на борту!

— Як я міг це прогледіти, допустити?! Він все підлаштував! Чому, хай йому грець?! Чому?! — кричав я, намагаючись вирватись з їхніх рук. — Що ви всі робили до цього, якщо прогледіли це?!

Якоїсь миті вирвав від них свої руки, відштовхуючи чоловіків від себе. Швидким кроком вийшов на терасу, із жадібністю хапаючи повітря. Скуйовдив волосся і ніби застиг. Я йому не потрібен. Від початку Грег хотів забрати найдорожче у мене. Чому? Геть нічого не розумів і це доводило до сказу.

— Заспокоївся?

Почув поза себе Таїсів голос, відчувши долоню на плечі.

— А я можу? Йому потрібні були лише вони… Навряд чи він не скривдить їх.

— Маєш якісь думки, чому він це робить і хто він?

Та я лише похитав головою, бо здогадок — нуль, або ж мені треба перезавантажитись.

— Марку… — почув невпевнений голос агента.

Вже сама його інтонація мене напружувала. Та й погляд мало втішав.

— Що знайшли?

Він повернувся всередину, ну а ми слідом.

— Літак приземлився в аеропорту Маямі кілька годин тому.

— Це ж чудово! — на якусь мить я дійсно зрадів, бо хоч знав де вони, але агенти несильно були радісними. — Хочете сказати, що там сліду більше нема?..

Агент потер перенісся і глянув на мене.

— Ти в курсі чий то був літак?