Розділ 25

Грег

Безлад в моїх думках ніяк не вгамовувався. Я досі не розумів, чому саме ця жінка так на мене впливала. Хоча так само не розумів, чому я був таким одержимим нею… Лише відчував безмежну любов, не розуміючи її істинного походження. Почувши кроки, мій пульс прискорився. Боявся повстати перед нею без маски? Можливо. Або ж просто боявся, що відштовхне. Чи я перегинав? Зовсім ні, після всього, що заборгував мені Нельсон. Але й щодо до неї не міг інакше. Тому не хотів про це думати. 

Чим ближче вона ставала, тим сильніше мене накривало, наче хвилею божевілля, в якому я тонув. І хотів тонути й далі. Виходив з кімнати, як той тигр, що підкрадався до своєї здобичі. Та коли наші очі зустрілись, я зрозумів, що хижак з мене кепський. Інна не боялася мене, радше здивувалась та розгубилась. Ну або ж, таки гарно маскувала свій страх, якщо навіть не хотіла відповідати мені. Втім, я хотів від неї не страху, тож… хай краще так. Та коли я вже значно ближче підійшов до неї, хвиля гніву підступила до мого розуму. На її щоці виднілося садно, яке значно виділялося на її світлій шкірі. Хотілося поцілувати кожне місце, яке боліло, але мав обмежитися лише дотиком. Здавалося, що я досі перебував у якійсь іншій реальності, в якій я не я. Дати за це Діну по пиці було недостатньо, бо ладен був вбити за таке.

— Твоє щастя, що ми тут не самі, — гаркнув до нього крізь зуби, очима пройшовши по кожному з них. — Це усіх стосується. Якщо треба, то за кожну втрачену волосину з їхньої голови спитаю з кожного.  

Повертаюсь до дівчат, а перед очима все той синець на щоці. Клята слабкість! Ще жодна жінка на мене так не діяла, як ця. Зненавидів би себе, якби не любив так сильно.

Я пристебнув свій пасок і повернув крісло, щоб спостерігати за цими тендітними створіннями. Хм. Вони вирішили спілкуватись своєю мовою. До тепер лише чув, що вона десь з Європи, та донедавна несильно вдавався в ці подробиці. Вона досить турботлива мати та неймовірно витончена жінка. Коли вперше побачив її з Марком, вона здалась занадто «блідою» поряд з ним, але тепер… Певно, це народження доньки зробило її такою. Клята спрага скимними відчуттями розливалась усім моїм тілом лише від погляду на неї! Відчув, як мої зуби скрипнули між собою від думки, що ця жінка особлива, але належала тому, хто на неї геть не заслуговував. Міцно стиснув пальці в кулак, але тут же ж спробував опанувати собою, трохи послабивши його. Та не міг відірвати від неї очей. Прокляття! Вона навіть хмурилася по-особливому, якось ніжно, хоча і могла зірватись, бачив це по очах. Навіть не помітив, як моя брова підвелась угору від її виразу. Перевів погляд на малу. Донечка точна її копія, що лише тішило, бо аж стільки часу бачити в ній Нельсона, було б занадто навіть для мене.

Ми вийшли на потрібну висоту і я таки звільнився від паска й підійшов до дитини. Ставши перед нею навпочіпки, я зацікавлено дивився в дитячі оченята, в яких бачив її матір, бачив те, що я так довго шукав… Здавалося, що цей погляд пробирався крізь темряву моєї підсвідомості, торкаючись найпотаємнішого, забутого… Якоїсь миті стало моторошно та гірко одночасно.

— Дозволиш познайомитись з тобою?

— Мене звати Емілія.

Я наче причарований цим дитям. Емілія — немов відлунням пронеслося у думках. Скільки разів я промовляв це ім’я, але ще ніколи воно не було таким ніжним, як з її вуст.

— А мене звати… 

— Грегорі, — почув впевнений голосочок і ніби прикипів до підлоги від її погляду.

Глянув розгублено на Інну, яка була так само вражена, але легше не стало. Хвиля якоїсь прохолоди пройшлась тілом, але я вмить зібрався та повернув погляд дівчинці.

— Приємно знати, що така юна леді знає моє ім’я, хоча я не пам’ятаю, щоб ми знайомились. А ще мені дуже сподобалась ваша з матусею мова. Розкажеш про неї більше?

Не бачив сенсу приховувати свій подив, продовжив бути таким же невимушеним та привітним. Хоча їхня присутність неабияк тішила мене, але їм зарано про це знати.

— Татко, вже шукає нас, — почув у відповідь, але поглядом ніби й чекала чогось від мене. Скільки їй там років? Чотири?

— Я знаю, люба. Я дуже на це сподіваюсь. Втім, мене не потрібно боятись…

— А я не боюсь.

Вона дивовижна! Навіть не думав, що все так обернеться… Вірніше сподівався, аби не гірше. Але ця дитина… Щось неймовірне відчував зараз у своїх грудях. Вперше за стільки часу. Знати б ще, що це все означало?

— Правильно робиш. Я радий, що ми познайомились з тобою, — гадаю, мені варто перемкнутись від цього малого дива. Якщо тепер зможу це зробити. — А знаєш, тут є багато смаколиків! Чого б тобі хотілося?

Звісно, міг би здогадатись, що майже всі діти любили тістечка.

Пройшов повз своїх хлопців, як завжди набундючених.

— Клер.

Вона аж підстрибнула.

— Грегу… 

Одразу ж її рука лягла на пряжку мого паска. Вже на ходу облизнула губи, нахиляючись до мене. Від минулого польоту, мабуть, чекала цієї миті, сподіваючись, що, задовольнивши мене й цього разу, щось та й зміниться для неї. Халепа з цими самицями… Мабуть, усвідомлюючи, що на борту була інша жінка, особлива для мене, вхопив її за руку і, пропалюючи поглядом, сказав дещо різкувато:

— Якби я цього хотів, то ти була б не тут. Ще раз полізеш без дозволу — це буде твій останній політ.